Про це мені вибраниця зізналась під час чергового нашого побачення чарівної травневої ночі, коли тьохкали соловейки і відцвітали вишні. Ще й запросила поради: як їй бути в ситуації, що склалася? Як зруйнувати любовний трикутник? Чи то пак — чотирикутник. А я що — спеціаліст з геометрії? У мене ще в школі з неї були благенькі трійки. А сама вона не може когось одного вибрати — а когось же треба вибирати? То — кого?
Я, звісно, був певний: тут і думати не треба — звичайно ж мене. А тим двом прилипалам — від воріт поворіт! Гарбузяку на згадку. Але виявилося, що кожен з тих двох теж такої думки. Тільки відносно себе: його. А решті — від воріт поворіт! Гарбузяку на згадку!.. А коханій хоч розірвися. Усі гарні, достойні, а кого з них вибрати — один Бог знає. А вона
до всього ж ще й атеїстка. Тож апеляція до Бога відпадає.
Я був у розпачі. Тієї місячної травневої ночі, сліпучо-осяйної від місяця уповні, коли ще доцвітали білим квітом вишні, а від солов’їного тьохкання у мене аж у вухах лящало. От не повезло! І де ті двоє взялися? Майже перед самим нашим весіллям. Коли б знав, що в неї є ще двоє у запасі, то й не рипався б! І часу задарма не гаяв би. Та й хто вона така, щоби за неї на ґерць ставати?!. Та таких... На квадратному метрі десяток! А я такий — коли наше не в лад, то ми із своїм назад. А, виявляється, мені ще треба себе показати. Що я, мовляв, найдостойніший з усіх її претендентів. А я й без ґерця собі ціну знаю.
— Ось що, любий, — таки зважилася моя єдина — і тих, двох, теж єдина, — оскільки ти не один серед пошуковців щастя зі мною, а я не в змозі кого з вас вибрати, доведеться вам позмагатися. За право стати моїм єдиним. (Тоді було в моді соцзмагання). Хто з вас займе...
— Перше місце в соцзмаганні?
— Пхе! Який ти.... приземлений! Не в соцзмаганні, а — на турнірі. Як ото лицарі колись змагалися за даму свого серця. Хто з вас переможе, той...
— ...отримає твою руку і серце?
— Виходить, що так.
Мене як прорвало (а, може, солов’їне лящання з толку збило):
— А решта двоє? Раптом я серед них опинюся, га? Що, кажу, решта отримає! Ті, котрі на тому турнірі займуть другі і треті місця? Бодай медальки для них ти приготувала?
— О, ти, виявляється, жорстокий! — подивувалася моя єдина, котра одночасно була єдиною і ще двом таким як я. — А я думала...
— Що ти думала?
— Чи не віддати бува тобі перевагу. А тепер доведеться ще подумати. Тим більше, є з кого вибирати.
— Я не люблю програвати. Або пан, або пропав!
— Коли так, раджу тобі постаратися. Довести, що ти з усіх найдостойніший... Щоб кращих за тебе не виявилося.
Я знав, що вона захоплюється романтикою. Купається в ній. Уявляє себе чи не якоюсь Лаурою... Лаура з Крижополя! Та й лицарських романів начиталася. Але щоб до такої міри...
— Може ти забажаєш, аби я з тими двома та на дуелі бився?
— О-о!.. — аж засяяла кохана. — Як це... романтично! Кожна дівчина мріє, аби хлопці-молодці за нею бігали і билися. Ну, хочби й не насправжки, а так... І я не виняток. Жаль, дуелі з моди вийшли. Та й, здається, заборонені.
— Навіть якби вони були й дозволені, я все одно не пішов би до бар’єру! Ще чого не вистачало! Будеш вибирати собі судженого з тих, з двох. А я участі в турнірі, бодай і умовну, брати не бажаю. Я не романтик. А цілком нормальний. Прагматик, коли хочеш.
І я зійшов з дистанції.
Так і не розпочавши боротьби за даму свого серця.
Лише через роки дізнався: хоч і залишалося ще двоє претендентів на її руку та серце, але вона так нікого з них і не вибрала. Чи розгубилася, чи в неї були надто високі вимоги? Чи серед тих двох не знайшлося достойного? Так чи інак, але ті двоє отримали від воріт поворіт. Ще й гарбузяку на згадку. Як добре, що я своєчасно зійшов з дистанції. Цур йому пек! Боротися за якусь там міні-спідничку, бодай романтичну? Ні, це не по мені. Та й не остання вона дівка в цьому світі, щоби за неї на турнір виходити. Знайду ще кращу! Без романтичних закидонів та прибамбасів!
Шукав. Але всі вони з тими закидонами та прибамбасами.
Так і роки спливли.
Іноді ми з нею зустрічаємося — вона все така ж гарна, хоч і посивіла. І все та ж... Лаура з Крижополя. Невиправима романтичка.
Коли зустрічаємось, згадуємо далеке вже наше минуле.
— Коли б ти тоді, — якось зізналась вона, — піввіку тому не відмовився від турніру, від боротьби за мене...
— Ще чого забагла!
— Але ж як це прекрасно! І романтично! Коли за тебе борються. То я...
— Що — ти? — ліниво запитую.
— Можливо у тій боротьбі віддала б тобі перевагу… Так, так, хоч тепер зізнаюсь. Думала тобі перевагу віддати. Вибрала тебе — як майбутнього переможця лицарського турніру. Але ти від турніру відмовився. У кущі дременув. А я образилась. Здалось, що розчарувалася в тобі. Який жаль...
— Але ж у тебе тоді ще залишався вибір — то чому ж ти самотня? Ті, двоє... Могла б з них вибрати.
— Могла б, а... не вибрала.
— Зізнайся хоч тепер — де вони взялися? Ми ж тільки з тобою тоді зустрічалися. Теплими травневими ночами, коли доцвітали вишні, а соловейки так тьохкали, що аж у вухах лящало... То де вони взялися?
— Хто — вони?
— Та ті, мої суперники. Двоє претендентів на твою руку і серце.
Вона довго мовчала (у мене чомусь тенькнуло серденько), а тоді як обухом мене по голові:
—То я таку... ясу пустила. Вигадала тих двох, буцімто твоїх суперників. І претендентів на мою руку і серце. Аби тебе... піддрочити. Пробудити в тобі лицарство. Щоб ти побігав за мною. Поборовся за мене, попереживав. Це ж так романтично, коли за тобою хтось бігає, домагається тебе... От і вигадала тобі суперників. Буцімто на мою руку і серце крім тебе претендують ще двоє, а тому треба влаштувати лицарський турнір. Думала про мене ще й поголос піде. От вона яка, за нею аж три кавалери
змагаються, руки та серця її всі троє домагаються. Здорово, чи не правда?
— Так здорово, що далі вже й нікуди.
— Але ти одразу ж в кущі дременув. Здрейфив чи що. Нe романтиком виявився. І тим більше, не лицарем, який бореться за даму свого серця.
Ще по хвилі (я мовчав, адже мене наче хто по голові обамбурив):
— Повезло ж ото колись Лаурі!
— Кому, кому? — нарешті я отямився від почутого.