— Що з тобою??? — кричить дружина, зриваючи голосину свою могутню (це як уже шарпанина не допомагає), а він:
— Не потрібен я...
— Кому?
— Державі нашій рідній...
— Знайшов над чим сушити голову свою дурну, — дивується його половина, яка вже в цьому житті нічому не дивується. — Головне, що мені ти ще потрібний. Зарплату тобі покищо платять, значить, цінність ти, як чоловік, деяку ще маєш. А державі... Більшого б горя ти не знав!
— Не кажи. Я — громадянин своєї держави. Тож вона повинна за мною піклуватися.
— Ой, ой! Не сміши мене, як в Одесі кажуть!
— Але що вона, держава рідна, без нас, її громадян, важить?
І надумав він перевірити: чи потрібен державі, чи звертає вона на нього свою вседержавну увагу?.. Так би мовити, пустити на рідну владу провокаційну гадючку.
Якось переходить площу, а посередині — клумба. Ціла клумбега! Не обминати ж її. Поперся він через клумбу. Навпростець. А простець, як відомо, бабі не минає. Не минув він і панові Вакулі.
Тільки рушив (навпростець. Через ту клумбу), як вже й пролунало традиційне державне сюрчання.
Як з-під землі вигулькнув перед ним страж порядку і від імені держави вирок виніс: плати, мовляв, штраф!
— За віщо? — пан Вакула вирішив удати, що він не знає законів (забувши про відомий постулат, що незнання законів не звільняє від кари за їх порушення).
— За перехід в неустановленому місці. В даному випадку через клумбу. 3 вас одна гривня.
— Гм... — пан Вакула дістав потрібну купюру рідної валюти. — Чого так... дешево? Пригадується, раніше за перехід через цю клумбу штраф був чи не три гривні.
— Був, — охоче погодився міліціонер. — Але тоді ніхто не ходив через клумбу навпростець. Дорогувато. Довелося штраф із трьох гривень зменшити до однієї.
— Тепер ходять?
— Ага. От і ви поперлися.
Заплатив пан Вакула і трохи аж збадьорився: мовби ж держава таки звертає увагу на своїх громадян. Як кажуть, іде їм назустріч.
А далі знову почав задумуватись. Про все те ж... Як жити? У державі, якій ти до лампочки, як по великому рахунку. Приміром, ти хворієш — державі до одного місця. Хворій на здоров’я, це твоя особиста справа. В лікарні ні ліків (сода, правда, є), ні вати-бинтів, ні шприців. Гарячу воду в термосі треба з дому приносити. Тож чи хворий ти чи здоровий — державі байдужісінько. Ціни ростуть — державі все одно. Голодний-ситий — теж. Захищений чи беззахисний — до фені. От і вважай після цього себе громадянином! Хіба що на час виборів ти стаєш їй потрібний — в якості електорату. Але ж вибори — раз на чотири роки. То невже й державі ти потрібний лише раз на чотири роки?
Виявилось, все це — інсинуації несвідомих типів. Наговір. Огуда. Пасквіль. Поклеп. Облудне звинувачення невинної. Недарма ж співається в одному з фільмів: "Все, что может дать тебе страна, все дает тебе она!" І ось як це виявилось. Одного разу по весні викликають пана Вакулу в податкову інспекцію: плати штраф! За віщо? А за несплату податків.
Штраф був чималий, але пан Вакула його з радістю заплатив. Чому з радістю? Та тому, що на цьому випадку остаточно переконався: державі він таки потрібний, держава його пам’ятає і за ним пильно, рідненька, слідкує. Аж легше від того усвідомлення стало. Вперше спокійно спав, хоч йому й незручно було. Що він рідній державі не довіряв, надаремне на неї бочару котив, мовляв, вона не пам’ятає своїх громадян. А що виявилось? Вона, ріднесенька, пам’ятає. Всіх і кожного зокрема. І від того панові Вакулі і зовсім добре стало. І навіть затишно. Як нарешті відчув себе не просто громадянином, а громадянином, ЗА ЯКОГО ПАМ’ЯТАЄ РІДНА ДЕРЖАВА І НАВІТЬ ТУРБУЄТЬСЯ. Правда, аби він своєчасно платив податки, яким несть числа. Але це так, дріб’язок, в порівнянні з тією увагою, яку вона, держава, виявляє йому, громадянину своєму.
ОВІД ПРОТИ МАМОНТА
Паразит — організм, що живе всередині іншого організ-му або вростає в нього і живиться його тканинами, соками і т. ін. Той, хто уникає праці, живе, експлуатуючи чужу працю; дармоїд.
Словник рідної мови.
В "Інтернаціоналі" француза Ежена Потьє є такий промовистий, щоб не сказати загрозливий рядок (український переклад М. Вороного):
Лиш ми, робітники, ми — діти
Святої армії труда,
Землею будем володіти,
А паразитів жде біда!..
Так ось, щодо тієї біди, котра, буцімто, жде паразитів.
Хто проти, аби вона їх врешті-решт спіткала? Та й біди не шкода таким типам. Хоч хай і всю зуздром її забирають — будь ласка! Беріть. Чимскоріш — тим краще.
Але… Ось уже минає 133 роки, як Е. Потьє створив партійний гімн і чи не стільки ж років, як певна частина людства його співає (особливо співали в колишньому СРСР, де витвір Потьє був не лише партійним гімном — та й нині, здається, ще вважається таким, — а й навіть значний час державним) з обіцянкою, що паразитів жде біда, а вона — біда — все затримується і затримується по дорозі до паразитів. І взагалі, щось вже не дуже й віриться, що вона — біда, нарешті хоч колись, а таки дійде до численних любителів жити за чужий рахунок. На них, здається, ніщо не діє.
У селі Кулішівці (тепер Сумська область) на місці знахідок кісток мамонта ще у 1841 році було встановлено пам’ятник — чи не єдиний у світі ссавцеві родини слонових.
Себто мамонтові.
А що таке мамонт? Висота в холці до 3,5 м, маса 6 тонн. І ось цій громадині дуже-бо дошкуляла одна дрібнесенька двокрила комашечка — пху і все! — довжиною в 7—16 мм, звана сьогодні шкіряним оводом. (В туші гіганта, що її колись видобули з вічної мерзлоти на заполярній річці Шандрін — Якутія — вже в лабораторії НДІ мерзлотознавства виявили личинки… шкіряного овода!).
Що я хочу цим сказати? А ось що. Мамонт (з усіма своїми шістьма тонами маси) мекнув (пардон, вимер) ще 10 тисяч років тому, а міліметровий овід, який колись так йому дозоляв, трапезуючи в його тілі, і нині, через 10 тисяч років благополучно живе і, як кажуть, здравствує. Й успішно паразитує на великій рогатій худобі, оленях, лосях тощо. Більше того, нині у світі відомо близько 150 видів цих любителів пожити на дурняк. І поширені вони на всіх материках — хіба що крім Антарктиди.
Себто й сьогодні вони успішно — і ще більш агресивніше — паразитують.