Лише десь під обід нарешті дійшла й наша черга інтерв’ювати унікума з Броварів, як його встигла охрестити преса.
Від попередніх інтерв’ю дід Василь вже досить стомлений, але тримається ще нічого.
— Коли нада, так — нада, — каже просто, не розігруючи з себе "зірку". — Питайте й ви, а я відповідатиму ще й вам. Та й досвід мій треба передавати молодим поколінням, аби й вони колись дожили до мого віку.
Старигань сидів на призьбі — улюбленому своєму місці на причілку давно не біленої хати з облупленими стінами, що просили бодай глини і були в кількох місцях підперті стовпцями.
Двір, як і все обійстя з городом укупі заріс вдатними будяками, татарником тощо, що по народному звався чортополохом і куди одному бодай і вдень було моторошно заходити. Зарослі однієї амброзії вище зросту людини чого були варті!
Але ми трималися (хоч до сміливців та одчайдух і не належали), вдаючи, що нам і зовсім не страшно. На щастя, у дворі в тім бур’янищі працівниками ЗМІ вже була протоптана стежка, якою ми й скористалися.
— Ви, діду, хоч би покосили бур’ян!..
— Еге, покосиш, як його жодна коса не візьме. Хіба сокирою спробувати?.. Так нема коли за вашим братом — тілько й устигаю вам розказувати як я дожив до таких літ... А бур’янисько хай росте. Він їсти-пити не просить, а в дворі створює ауру. А вона дуже пользительна для здоров’я.
Вікна в хаті чомусь були без шибок, перехняблені двері висіли на одній петлі й скрипіли на вітрі. Собача буда зяяла проваленим дашком.
— Сірко був та десь загув, — пояснив дід. — А за ним завіялась і
моя жінка. Алкашом на прощання обізвала мене супруженція. Дурепа! Їй, бачте, мій стиль життя не до вподоби. А який я алкаш? Я тверду норму знаю: ящик пива або навзамін чотири пляшки крепльоного на день. Чи літруха горілки. І — ні грамини більше. І, як бачите, нічого. Ще й дожив до таких літ.
Оскільки призьба видалась нам не зовсім надійним місцем для сидіння (та й похилена стіна не викликала довіри), тож вирішили під час інтерв’ю триматися на певній відстані від хати.
— Ну, розказуйте, діду...
— Швидкі які! А гонорарію за випитування привезли?
— В смислі, за інтерв’ю?
— Хай буде по вашому. Зараз знаєте як: я вам, ви мені...
— Скільки?
Один з нас шаснув було до кишені, але старий спинив.
— Нє, беру тіко натурою.
— ???
— Ящик пива — така моя такса. Або навзамін чотири пляшки крепльоного. Чи літруху горілки. Менше, звиняйте, не берем.
— З такою денною… гм-гм… нормою і ви ще стільки й прожили?
— Прожив.
— Диво дивнеє! А, може, у вас якась особлива… мм… дієта?
— А що це таке… дієта?
— Ну… Спеціальний режим харчування. Одні не їдять, наприклад, м’яса, інші…
— Пойняв. Мняса і я не їм. Як його… ги-ги… немає. А як є, так і чорта умну!
— Виходить, ніяких обмежень?
— Ніяких. Все жру!
Ми звернули увагу, що унікум смалив одну цигаряку за другою.
— І давно ви так?
— З дєтства. Вдень висмалюю по три пачки. І, як бачите, дожив до такого віку, що всіх здивував. А ви — дієта!
Старий дістав звідкілясь з бур’яну пляшку "крепльоного", вправно вибив корок і нахильці заходився цмулити її вміст.
— У вашому віці…
— А чого… Здоровля ще позволяє. Щодня випиваю ящик пива або навзамін чотири пляшки крепльоного. Або літруху водяри. Моя денна норма. І все жру. І жирне, і смажене. Навіть різні там… га-гамбургери. А то все брешуть, що треба чогось там дотримуватися. Помірно харчуватися і пити.
— Мабуть, ви все життя займаєтесь спортом? — спробували ми зайти з іншого боку.
— Хіба тоді, як пляшки здаю, Щотижня доводиться перти хіба ж такі баули!.. Із склотарою!
— Вражаюче!
— Всі так кажуть. Унікумом мене називають.
— То як же вам вдалося, діду за такого життя, од якого й Сірко од вас утік, і жінка накивала п’ятами, та дотягнути до таких літ? Поділіться секретами... До речі, скільки вам літ, діду?
Ветхо-дряхлий старигань невідь чому сердито на нас вирячився, аж беззубого рота відкривши.
— Що ви всі зарядили, як оглашенні: діду та діду?!. Який я вам дід??! Та мені цього року тілько двадцять п’ять, як доживу, сполниться. А ви — дід, дід… Гоніть ящик пива чи крепльоне навзамін, на дурняк не буду розказувати, як мені вдалося дожити до таких літ.
ЧОМУ АВСТРАЛІЙЦІ НЕ ХОДЯТЬ
ВНИЗ ГОЛОВАМИ?
Справді, чому? Живуть вони, як відомо, в Австралії.
Сам же материк під назвою Австралія, як теж відомо, знаходиться в Південній півкулі матінки нашої Землі. Її (Австралію, не матінку Землю) у 1606 році відкрив голландець В. Янц, східний берег материка у 1770 році відвідав Дж. Кук (знаменитий англійський мореплавець, якого, не дивлячись на його титули, благополучно з’їли аборигени на Гавайських островах), а його співвітчизник М. Фліндерс дав материку його нинішню назву і ось звідтоді й по наші дні — чотириста з гаком років ніхто й ніколи не лицезрів, аби австралійці (а їх там нині налічується 13,6 млн. чоловік (дані 1976 року) та ходили головами до низу, а ногами вгору.
Не загледіли цього й самі австралійці, які проживають від північного мису Йорк, до південного Південно-Східний, від східного мису Байрон до західного Стіп-Пойнт. (І це не рахуючи ряду островів — Тасманія, Кінг, Філіндерс, Кенгуру та ін.). Себто на всій тій території, що складає 17704,5 тис. кв. км не було зафіксовано жодного австралійця, який би ходив головою вниз.
Чому, запитаєте ви? А тому, що австралійці, будучи людьми взагалі практичними і знаючи для чого Господь дав їм ноги, всі, як один чомусь ходять виключно як і ми з вами — головами вгору. Це ж треба, га?!.
А чому так, га? Ось тут ми й підходимо до головного.
Але спершу маленький екскурс в Англію. Виявляється, знаменитий приватний детектив Шерлок Холмс містера Конан Дойля навіть не підозрював, що Земля... кругла. Казус? Та ні ж бо, ще сьогодні є багато людей, які переконані, що наша матінка Земля насправді ніяка не кругла, а
— пласка!
Стривай, вигукнете отут ви, тільки... гм-гм... схиблені, з прибамбасами під рідною черепушкою можуть вважати — у XXI столітті! — що Земля та буцімто пласка!..
Так то воно і... Гай-гай, не квапмося.
В роду людському і нині хіба ж такі зустрічаються типи! Такими оригіналами рід хомо сапієнса і цікавий.