— А як вас звати? У вас є імена?
— Так, є. Мене звати Балтамос, а мого товариша — Баруг.
Віл подумав, що йому робити далі. Коли обираєш один шлях із багатьох, усі ті, від яких ти відмовляєшся, згасають, мов свічки, та зникають у небутті. Наразі реальними були всі варіанти, котрі можна було обрати, але підтримувати їхнє існування означало б нічого не робити. Зрештою, слід було зробити свій вибір.
— Ми повернемося в передгір'я, — вирішив Віл. — Слід відшукати те озеро — там могло залишитися щось корисне для наших пошуків. До того ж мені хочеться пити. Я йтиму, а коли я обиратиму хибний шлях, кажи мені це.
Лише після кількох хвилин ходьби вниз по кам'янистому схилу Віл усвідомив, що його рука вже не болить. Насправді це було вперше, коли він згадав про рану після того, як прокинувся.
Хлопець зупинився та подивився на грубу ганчірку, якою батько обв'язав йому руку після їхньої бійки. Пов'язка була слизькою від мазі, що нею батько обмазав руку, алекрові не було видно, і після невпинної кровотечі, що тривала весь час відтоді, як він утратив пальці, це було так приємно, що Віл відчув, як його серце майже вистрибує із грудей із радощів.
Він поворушив пальцями. Так, рани й досі боліли, але біль був іншим: не той глибокий біль, що вчора висмоктував із нього життєві сили, а набагато слабше, тупіше відчуття. Без сумніву, рука загоювалася, і це зробив його батько. Заклинання, накладене відьмами, не спрацювало, натомість батько таки вилікував його рану!
Відчуваючи приплив бадьорості, він вирушив далі по схилу.
Аби досягти берегів блакитного озерця, Вілові знадобилося три години та декілька підказок із боку ангела. Коли він нарешті прийшов туди, всі його нутрощі були начеспеченими від спраги, а плащ під пекучим сонцем здавався хлопцеві таким важким і гарячим, що він уже давно зняв його. Утім, позбавлена захисту шкіра на його оголених руках і шиї швидко опеклася. Віл кинув рюкзак і плащ на землю та, бігом подолавши останні декілька кроків до води, кинувся обличчям униз і почав жадібно ковтати крижану вологу. Озеро було таким холодним, що його зуби та щелепи за мить занили.
Утамувавши спрагу, хлопець сів й озирнувся. Минулого дня він був не в тому стані, щоб помічати подробиці свого шляху, тепер же його увагу привернули яскравий відтінок води та різке дзижчання комах, що линуло звідусіль.
— Балтамосе!
— Я завжди поруч.
— А де мертвий чоловік?
— За високим каменем ліворуч від тебе.
— Тут є примари?
— Жодної.
Віл підібрав плащ і рюкзак та підійшов до скелі, на яку вказав Балтамос.
За нею стояв невеличкий табір: п'ять-шість наметів і залишки багать, на яких готували їжу. Слід було виявляти обережність: хтось міг залишитися живим та сховатися в одному з наметів.
Але повну тишу порушували лише комахи. Намети стояли нерухомо, поверхня озерця була гладкою, мов скло, — лише від того місця, де він пив воду, по воді повільно розходилися кола. Цієї миті хлопець краєм ока помітив якийсь рух у себе під ногами та смикнувся, але то була лише зелена ящірка.
Намети були пошиті із зеленої плямистої тканини, і це робило їх краще видними серед тьмяно-червоних скель. Віл зазирнув до першого намету і побачив, що той порожній. Нічого не було й у другому, але у третьому хлопець знайшов дещо корисне — банку консервів і коробку сірників. Окрім того, він помітив шматок якоїсь темної речовинирозміром із половину його руки. Спершу він подумав, що це шкіра, але витягнувши на сонце, побачив, що то сушене м'ясо.
Що ж, урешті-решт, у нього є ніж. Віл відрізав від м'яса тонку вузьку смужку та з'ясував, що солі на нього відверто пожалкували, до того жувати його доводилося досить тривалий час, але смак був вельми приємним. Він поклав м'ясо, консерви та сірники в рюкзак й оглянув інші намети, але нічого там не побачив.
Залишався тільки один, найбільший намет.
— Тут лежить труп? — спитав він повітря.
— Так, — відповів Балтамос. — Його отруїли.
Віл обережно підійшов до входу, що дивився на озеро. Поруч із перекинутим шезлонгом було розпростерте тіло чоловіка, відомого у Віловому світі як сер Чарльз Летром, а в Ліриному — як лорд Боріель. Це він украв алетіометр, і внаслідок цього Віл здобув магічний ніж. Колись сер Чарльз був ввічливою, але нечесною могутньою людиною,а тепер перед Вілом лежав його труп. Обличчя його було спотворене, і хлопцеві не хотілося дивитися на нього, але лише один погляд переконав його утому, що в наметі повно речей, котрі могли б стати в пригоді. Отже, Віл переступив через мертве тіло та розпочав ретельний огляд.
Його батько, солдат і мандрівник, знав би напевно, що брати, а що ні, хлопцеві ж довелося гадати. Він узяв невеличку лінзу в сталевій оправі — з її допомогою можна було-б розпалювати вогнище й у такий спосіб економити сірники; моток жорсткого шнура; металеву флягу для води, значно легшу від тієї посудини з козячої шкіри, що була внього; жерстяний кухлик; невеликий бінокль; загорнену в папір купку золотих монет заввишки з великий палець дорослого чоловіка; аптечку; таблетки для очищення води; пачку кави; три пачки сушених фруктів; коробку вівсяного печива; шість м'ятних тістечок в упаковках; пачку рибальських гачків та нейлонову волосінь; нарешті, записничок, два олівці та електричний ліхтарик.
Уклавши все це до свого рюкзака, Віл відрізав ще один шматочок м'яса, вдосталь напився води з озера, наповнив флягу та звернувся до Балтамоса:
— Як гадаєш, мені знадобиться ще щось?
— Так, дещо тобі таки потрібне, — відповіли йому. — Здатність визнавати мудрість, поважати її та підкорятися їй.
— А ти мудрий?
— Набагато мудріший за тебе.
— Що ж, побачимо — досі ти мене в цьому не переконав. Ти людина? Твої слова схожі на слова людини.
— Барут був людиною, а я — ні. Тепер він ангел.
— Отже… — переклавши важкі предмети на дно рюкзака, Віл повернувся та спробував роздивитися ангела, але нічого не побачив. — Тож він був людиною, — задумливо промовив хлопець, — а потім… Люди стають ангелами, коли вмирають? Так це трапляється?
— Не завжди… Взагалі-то доволі рідко — дуже рідко.
— Тож коли він жив?
— Десь чотири тисячі років тому. Я набагато старіший.