Деякий час вони сиділи мовчки, спостерігаючи, як зірки повільно описують у небі коло.
— Ти вмієш зазирати в майбутнє? — спитала Мері. — Я маю на увазі, ти знаєш, яким буде їхній вибір?
— Ні, але якщо Ліра повернеться до свого рідного світу, я до останнього її подиху вважатиму себе її сестрою. А що робитимеш ти?
— Я… — промовила жінка й замовкла, зрозумівши, що досі не замислювалась над цим питанням. — Гадаю, я повинна повернутися до свого світу. Хоча мені буде шкода залишати це місце: я знайшла тут щастя. Гадаю, це був найщасливіший час у моєму житті.
— Що ж, коли ти таки повернешся до свого світу, в іншомy світі в тебе буде сестра, — сказала Серафіна. — Ми ще побачимося за день чи два, коли прийде корабель, і матимемо змогу поговорити на шляху назад. А потім ми назавжди, розлучимося. Обійми мене, сестро.
Мері так і зробила, а потім Серафіна Пеккала скочила на гілку сосни, пролетіла над очеретом і солончаком та зрештою зникла десь над морем.
Коли розмова між Мері та Серафіною вже закінчувалася, зa декілька миль від них на тіло отця Гомеса натрапила велика синя ящірка. Віл і Ліра йшли до селища іншою дорогою та не бачили тіла, тож ніким не потривожений священик лежав там, де його залишив Балтамос. Ці добрі, нешкідливі тварини виконували в цьому світі роль санітарів-сміттярів — згідно із заведеним порядком вони мали дбати про всі мертві тіла, котрі знаходили.
Ящірка відтягнула тіло священика до свого гнізда і влаштувала бенкет для своїх дитинчат. А гвинтівка так і залишилась іржавіти там, де її випустив із рук отець Гомес.
37
Дюни
Наступного дня Віл із Лірою знову пішли удвох у савану. Вони мало розмовляли, рухалися повільно, та й узагалі весь час відчували легке запаморочення чи туман у голові, неспроможність зосередитися хоч на чому.
Весь день вони провели серед широких пагорбів, а час полуденної спеки — у своєму гаю сріблястих дерев. Вони розмовляли, купалися, їли, цілувалися, лежали у щасливому екстазі, бурмочучи слова, звучання яких було таким само нечітким, як і зміст, і відчували, що тануть від любові.
Із наближенням темряви вони повернулися до селища, повечеряли разом із Мері та Аталлю, а потім вирішили прогулятися до моря — вечір був дуже спекотний, і вони сподівалися, що з води віятиме прохолодний вітерець. Берег річки привів їх на широкий пляж, залитий яскравим місяцем, пісок був ще вологим від припливу, що тільки відступав.
Діти лягли на м'який пісок біля підніжжя дюни й тоді почули перший пташиний крик.
Вони разом повернули голови: голос цього птаха був зовсім несхожий на голоси тварин зі світів, у яких вони побували. Звідкись згори долетіла м'яка трель, і за мить їй відповів інший голос. Прийшовши у захват, Віл і Ліра скочили на ноги та спробували роздивитися співаків, але спромоглися побачити лише два темні силуети, що пролетіли низько над землею, а потім поринули у височінь, весь цей час виспівуючи нескінченні варіації своєї схожої на звук дзвоника пісні.
А потім по повітрю забили крила, і за декілька метрів від їхніх ніг, на мить зметнувши фонтанчик піску, приземлився перший птах.
— Пантелеймоне! — промовила Ліра.
Деймон мав форму голуба, проте його пір'я було темним, й колір важко визначався у світлі місяця. Другий птах і досі кружляв над головами дітей та співав, але потім він таки вирішив знизитися та приєднатися до них: це також був голуб, однак білий і з коричневим чубчиком.
І тоді Віл дізнався, що це таке — побачити свого деймона. Коли птах злетів на пісок, хлопець відчув, як його Серце спочатку згорнулося, а потім розгорнулося. Це почуття було незабутнім, і навіть через шістдесят років, будучи вже дідом, він усе одно яскраво пам'ятатиме деякі свої відчуття: Лірині пальці, що під золотаво-сріблястими деревами кладуть до його рота червоний плід; її теплі губи, що притискуються до його губ; нестерпний біль, який охопив усе його єство, коли на порозі світу мертвих у нього із грудей несподівано вирвали його деймона, та солодке торжество їхнього возз'єднання на залитих сяйвом місяця дюнах.
Ліра вже збиралася підійти до птахів, коли Пантелеймон заговорив:
— Ліро, минулої ночі до нас приходила Серафіна Пеккала. Вона нам багато що повідомила, а потім полетіла назустріч циганам, котрі пливуть сюди. Завтра чи післязавтра тут будуть Фардер Корам, Владар Фаа та інші…
— О Пантелеймоне, я почуваю, що ти нещасливий — у чому річ? Що сталося? — стривожено промовила дівчина.
Деймон обернувся на білосніжного горностая та слизнув до неї по піску. Другий деймон також змінив форму та став кішкою — Віл цієї миті відчув, як щось трохи стиснуло йому серце.
Перед тим, як наблизитися до нього, кішка сказала:
— Відьма дала мені ім'я. Досі в ньому не було потреби, але тепер мене звати Кіржава. Проте ми мусимо дещо вам сказати…
— Так, слухайте нас уважно, — промовив Пантелеймон, — і спробуйте зрозуміти.
Ретельно добираючи слова, деймони почали переказувати дітям усе те, що їм повідомила Серафіна Пеккала. Спершу вони відкрили Вілу з Лірою, що ті, самі того не бажаючи, стали схожі на відьом у тому, що відокремилися від своїх деймонів, залишившись із ними одним цілим.
— Але це ще не все, — промовила Кіржава.
Пантелеймон підхопив:
— О Ліро, пробач нам, однак ми повинні повідомити вам те, про що дізналися.
Ліра відчула збентеження: коли це Пантелеймон вибачався перед нею? Вона подивилася на Віла й побачила подив на його обличчі.
— Ну ж бо, кажіть, не бійтеся, — підбадьорив деймонін хлопець.
— Це стосується Пилу, — сказала кішка, і Віл подумав, яка все-таки дивна річ відбувається наразі: частина його єства повідомляє йому щось таке, чого він не знає. — Весь Пил стікав у ту прірву, котру ви бачили. Щось зупинило його, але…
— Віле, це було те золотаве світло! — вигукнула Ліра. — Пам'ятаєш, світло текло у прірву та зникало там… То це насправді був Пил?
— Так. Однак витік Пилу все одно триває, і це дуже погано, — повів далі Пантелеймон. — Він повинен залишатися тут весь, інакше все, що є у світі доброго, втратить силу та вимре.
— Але куди він витікає? — спитала Ліра. Обидва деймони подивилися на Віла та його ніж.