Народилося воно кволе, худеньке. Кумасі, що зібрались біля породіллі, хитали головами й над нею, й над дитиною. Ковалиха Шимонова, найрозумніша з усіх, почала втішати хвору.
— Давайте,— каже,— запалю над вами свічку; вже вам не жити, моя кумонько, вже вам треба на той світ лаштуватись. Треба б по ксьондза послати, щоб дав розгрішення.
— Еге ж! — додала інша.— А хлоп'я зараз треба охрестити: воно ксьондза не дочекається, то хоч не вмре нехрещене.
Таке кажучи, жінка запалила свічку, а тоді, взявши немовля, покропила його водою, аж воно почало мружити оченята, й мовила:
— Хрещу тебе в ім'я отця, й сина, й святого духа й даю тобі ймення Ян, а тепер, душе християнська, йди собі, звідки прийшла. Амінь!
Але душа християнська зовсім не хотіла йти туди, звідки прийшла, й залишати худеньке тільце,— навпаки, вона примусила це тільце дригати ноженятами й плакати, хоч так слабенько й жалібно, наче, як розповідали кумасі: "Кошеня чи що таке пищало".
Послали по ксьондза. Він приїхав, зробив своє й поїхав. Хворій покращало. За тиждень вона вже пішла на роботу. Хлоп'я ледве дихало, але все ж таки дихало: лише на четвертому році зозуля відкувала йому навесні хворобу, воно трохи оклигало й сяк-так дожило до десяти років.
Янко був худий і засмаглий, з великим роздутим животом і запалими щоками; лляне, майже біле волосся спадало йому на ясні витріщені оченята, що завжди поглядали на світ так, наче вдивлялися в якусь незмірну далечінь. Узимку Янко сидів у запічку й тихо плакав від холоду, а часом і від голоду, коли в матері не було чого ні в піч поставити, ні в горщик покласти. Влітку він ходив у самій сорочині, підперезаній крайкою, та в солом'янім брилі, з-під обідраних крисів якого Янко дивився, мов птах, задираючи голову вгору.
Мати, бідна наймичка, що жила, перебиваючись із дня на день, мов ластівка під чужою стріхою, може, й любила його по-своєму, але частенько била й завжди називала підкидьком. У вісім років він уже ходив підпасичем за худобою або, коли вдома не було чого їсти, збирав гриби в лісі. Як його там вовки не з'їли — один бог знає.
Це було дуже несміливе хлоп'я; як усі сільські діти, розмовляючи з чужими, воно клало пальця в рот. Люди навіть не сподівалися, що Янко виросте, а ще менше — що мати колись дочекається від нього втіхи, бо він і до роботи був незугарний. Невідомо, звідки це взялося, але Янка вабило тільке одне в світі — музика. Вона вчувалася йому скрізь, а коли хлопчик трохи підріс, то вже ні про що інше й не думав. Як піде, бувало, в ліс пасти худобу або з кошиком по ягоди, то завжди повернеться без ягід і каже шепелявлячи:
— Матусю! Так там сцось у лісі глало... Ой! Ой!
А мати йому на це:
— Грало? Ось я тобі заграю, пожди!
І справді, часом вибивала йому музику ополоником по спині. Янко лементував, обіцяв, що більше не буде, проте йому все здавалося, ніби в лісі таки й справді щось грало... Що? Хіба він знав?.. Сосни, буки, берези, вільхи — все грало; весь ліс та й годі!
Луна теж грала... В полі награвали йому билини, в садку під хатиною цвірінчали горобці, аж вишні тряслися!.. Ввечері Янко прислухався до всіх голосів на селі, і йому, певне, здавалося, ніби грає все село. А коли послали хлопчика до роботи — розкидати гній, то йому навіть вітер грав у вилах.
Побачив раз економ, що Янко стоїть із розпатланим чубом і слухає, як вітер грає у дерев'яних вилах... побачив і, скинувши з себе ремінь, дав йому доброї прочуханки. Але й це не допомогло... Люди його прозивали "Янко-музикант". Навесні він тікав із дому — робити сопілки біля струмка. Вночі, коли кумкали жаби, деркачі кричали на луках, птах бугай озивався по росі, коли півні співали попідтинню, він навіть спати не міг, усе лежав і слухав; і хто його знає, яка там йому вчувалася музика...
Навіть у костьол мати не могла брати його з собою, бо тільки-но орган загуде або заспіває солодким голосом — у дитини так туманіли очі, наче вона була вже не на цьому, а на тому світі...
Сторож, котрий ходив уночі селом та, щоб не заснути, лічив зорі в небі або розмовляв тихенько з собаками, бачив не раз білу Янкову сорочку, коли він прокрадався поночі до корчми. Певна річ, не до корчми ходив він, а тільки під корчму. Там він слухав, причаївшись під стінкою. Люди танцювали "обертаса". Часом якийсь парубок вигукував: "У-га!"; чути було тупіт чобіт, дівочі голоси: "Ну, що ж!" Скрипки співали тихо: "Будем їсти, будем пити, будем веселитись!", а контрабас вторував їм поважно: "Як бог дасть! Як бог дасть!" Вікна іскрились світлом, кожна балка в корчмі, здавалося, також тремтіла й співала, а Янко все слухав...
Що б він тільки не дав, аби мати таку скрипку, яка тоненько награє: "Будем їсти, будем пити, будем веселитись!" Такі співучі дощечки! Та ба! Де ж їх дістати? Де їх роблять? Коли б йому принаймні дозволили хоч раз узяти скрипку в руки!.. Та де там! Йому можна було тільки слухати, от він і слухав, аж поки голос сторожа не озивався за ним із темряви:
— А чи не підеш ти додому, ледащо?
Тоді Янко чимдуж утікав додому, а за ним линув у темряві голос скрипки: "Будем їсти, будем пити, будем веселитись!" — і поважний голос контрабаса: "Як бог дасть! Як бог дасть! Як бог дасть!"
Не було для Янка більшого свята, як слухати скрипку чи то на зажинках, чи то на якомусь весіллі. Він залазив потім на піч і не обзивався цілими днями, мов кіт, зиркаючи з темряви блискучими очима. Якось він змайстрував сам собі скрипку з дранки та кінського волосу, але вона не хотіла грати так гарно, як та в корчмі: ця скрипка бриніла тихо-тихесенько, наче мушка або комарик. Янко, проте, грав на ній з ранку до вечора, хоч діставав за те стільки штурханів, що кінець кінцем став схожий на оббите зелене яблуко. Але така вже була в нього вдача. Хлопчик худнув, тільки живіт у нього був завжди великий і роздутий; чуприна ставала дедалі густіша, очі розкривалися ширше й ширше, хоч найчастіше бували повні сліз. А щоки й груди западали все глибше...
Янко був не схожий на інших дітей, швидше він нагадував свою скрипку з дранки, яка ледве бриніла. В переднівок він мало не вмер із голоду, бо живився лише морквою, а також бажанням мати скрипку. Але це бажання не принесло йому добра.