— Це твій чоловік? — спитав король.
— Так.
— Він спить?
— Так, дякувати богові за цю єдину його ласку, він заснув уже три години тому. Яке це щастя, яке невимовне щастя, що він нарешті заснув!
Я сказав:
— Тоді розмовляймо тихо, щоб не розбудити його.
— О, його ви не розбудите. Він помер.
— Помер?
— Атож, помер, і це для мене така радість! Тепер ніхто більше не може ні скривдити, ні образити його. Він уже в раю і щасливий, а як не в раю, то в пеклі, і там він теж задоволений, бо в пеклі над ним не буде ні абата, ні єпископа. Ми змалечку зростали разом; двадцять п’ять років тому ми побрались і відтоді аж до сьогодні не розлучалися. Подумайте, як довго ми любилися і як довго страждали разом! Сьогодні вранці він марив, йому здавалося, що ми знову хлопчик та дівчинка і йдемо кудись квітучими полями. Так він ішов, безтурботно, весело балакаючи, все далі й далі, аж поки перейшов на ті інші, незнані поля і зник назавжди з наших смертних очей. Для нього ми й не розлучались, бо в уяві його я йшла разом із ним, і він тримав мене за руку — за мою молоду білу рученьку, а не за оцю пташину лапу. Відійти, не знаючи, що відходиш, розлучитись, не помітивши розлуки, — чи може бути краща смерть? Це винагорода йому за всі ті муки, які він терпів, ніколи не ремствуючи.
З темного кутка, де стояла драбина, почулося рипіння. То спускався з горища король, однією рукою пригортаючи щось до грудей, а другою хапаючись за щаблі. Коли світло впало на нього, я побачив, що він несе тендітну дівчинку років п’ятнадцяти — майже непритомну, бо вона теж помирала од віспи. Це був найвищий, найблагородніший вияв героїзму, це був той випадок, коли кидають виклик смерті сам на сам у чистому полі, не маючи зброї, знаючи, що всі переваги на боці супротивника, знаючи, що не одержиш ніякої винагороди, навіть схвальних оплесків натовпу, вбраного в шовки й парчу. А проте король виявляв ту саму спокійну мужність, якою так хизуються лицарі під час далеко дешевших двобоїв, коли сили в суперників рівні й їхні тіла захищає броня. Він був великий у цю мить, він випромінював велич. І я вирішив додати до неоковирних статуй його предків у палаці ще одну, яка, на відміну від усіх попередніх, зображуватиме короля не в кольчузі, котрий стоїть над повергнутим велетнем чи драконом, а в одязі простолюдина, котрий взяв на руки саму смерть, щоб нещасна селянка могла востаннє глянути на свою дитину й утішитися.
Він поклав дівчинку поряд з матір’ю, і та почала голубити її, нашіптуючи пестливі слова. В очах дитини засвітився слабенький вогник; оце й була вся її відповідь. Мати нахилилася над нею, цілуючи й гладячи її, благаючи промовити хоч слово, та посинілі губи ворушилися беззвучно. Я витяг з торби флягу з вином, проте жінка спинила мене, мовивши:
— Ні, вона не страждає. Нехай краще так. Вино може повернути її до життя; а ти ласкавий і добрий, ти не схочеш заподіяти їй такого лиха. Подумай сам — навіщо їй жити? Брати її — пропащі люди, батько на тім світі, мати вмирає, церква прокляла її; ніхто б не насмілився підняти її й прихистити, навіть якби вона конала посеред дороги. Так чи так, рятунку їй немає. Я не питаю в тебе, чоловіче добрий, чи жива її сестра там, на горищі. Я розумію: якби вона була жива, ти б і її приніс, не покинув бідолашну саму…
— Вона впокоїлася, — притишеним голосом урвав її король.
— І я не хотіла б, щоб було інакше. Який сьогодні щасливий день! Ах, моя Енніс, ти незабаром побачиш сестру, ти вже поспішаєш до неї, і ці наші великодушні друзі не стануть тобі на заваді.
Жінка знову схилилась над дівчинкою, завуркотала над нею, пестячи її обличчя і волосся, цілуючи її, називаючи ніжними іменами, але очі дитини вже оскліли. Я побачив, як сльози набігли королю на очі й покотилися по щоках.
Жінка теж помітила їх і сказала:
— О’, я знаю, що це означає: у тебе вдома, бідолашний, лишилася жінка, і ви з нею не раз лягали спати голодні, віддавши останню скоринку дітям. Ти звідав злидні, з тебе знущалися пани, тобою попихали церква й король.
Король поморщився — слова влучили в самісіньке око, — але промовчав; він уже ввійшов у свою роль і, як на такого нездарного початківця, грав її досить добре. Я поспішив звернути на інше — запропонував жінці харчів та вина, але вона відмовилась, бо не хотіла віддаляти свого визволення — свою смерть. Тоді я приніс з горища її мертву дитину й поклав поряд з нею. Жінка знову заридала, заголосила так, що кров холола в жилах. Помалу мені вдалося відвернути її увагу, попросивши, щоб вона розповіла про своє життя.
— Ви й самі добре знаєте, як мені жилося: в нас у Британії в усіх, хто не пан, одна доля, одні злигодні. Нічого нового ви не почуєте. Ми пнулись із шкури, боролися й ледь-ледь зводили кінці з кінцями, тобто животіли, не помирали; гріх було б сподіватися чогось більшого. Досі нам ще так-сяк велося, та цього року і нас спіткала лиха година. Як кажуть, біда сама не ходить, а з собою ще й горе водить. Удвох вони нас і подужали. Багато років тому лорд — власник довколишніх земель — звелів посадовити на нашій фермі фруктові дерева, причому на найкращій ділянці… То була страшна кривда й наруга…
— Але то його право, — перебив її король.
— Цього ніхто не заперечує; закон так і каже: все лордове належить лордові, і все моє також належить лордові. Ми орендуємо в нього цю ферму, вона належить йому, і він може робити з нею, що заманеться. Недавно хтось зрубав троє його дерев. Наші три дорослі сини, побачивши це, страшенно перелякались і побігли до лорда, щоб повідомити про злочин. Лорд запроторив їх до своєї темниці й сказав, що згноїть їх там, якщо вони не признаються. А їм нема в чому признаватися, вони ні в чому не винні, і тому скнітимуть до смерті в підземеллі. Ви ж знаєте, як воно буває. Ми лишилися вчотирьох — яз чоловіком і двоє доньок, і нам треба було збирати врожай самим, без наших дужих хлопців, та ще й відганяти удень та вночі голубів та різних звірів, яких забороняється навіть пальцем зачепити. Як на те, панська пшениця приспіла водночас із нашою; коли в замку задзвонили в дзвін, скликаючи всіх селян задарма працювати на панських полях, ми теж прийшли, проте лорд сказав, що рахуватиме двох дочок і мене не за трьох наших ув’язнених синів, а лише за двох і через це з нас щодня стягували пеню. Тим часом наш власний урожай пропадав, бо його нікому було збирати; тож патер із лордом злупили з нас пеню ще й за те, що, мовляв, через наш недогляд зменшилася й їхня пайка. Врешті всі ці штрафи з’їли наш урожай — його в нас просто відібрали. Відібрали, змусивши нас вижати своє ж поле задарма, не даючи нам ні грошей, ні харчів, хоч з голоду ми вже ледь стояли на ногах. Ну, а потім сталося найгірше: сама не своя з голоду, з горя, з туги за синами, — а тут іще перед очима мої доньки й чоловік — злиденні, обідрані, — я почала хулити церкву та її закони. Це було десять днів тому. Я вже лежала хвора, і слова тієї хули кинула в обличчя патерові, який прийшов покартати мене за те, що я не схиляю голови під караючою десницею господньою. Патер доніс на мене. Я не покаялась, і тоді церква прокляла мене й усю мою родину.