Пан Світальський вихопив з чемоданчика засмальгорані папірці, що в такій саме мірі були схожі на плян, як карнавал у Ніцці на погром у Кишиньові, і знову щось став кричати над вухом у мене... Цифри сипалися з його запалених уст, як солодкий горох з пересохлого стрючка.
— Так!—промимрив я,— промисловість — то велика річ...
— Це мистецтво!—підхопив пан Світальський, гублячи нитку пояснень.— Більше того, це надмистецтво!..
III
Хмари низько нависли над хвилями, хвилі розходилися й корпус нашої яхти скрипів і стогнав, то злітаючи вгору, то спроіаола спускаючись знову по крутому Еодяному горбу в улоговину поміж двома хвилями. Різкий і неприємний дощ колючими голками бив мене в обличчя, я наставив комір пальта, насунув на очі кепку й зупинився ко^о штурвального колеса. Внизу шумуеала запінена чортория, заплітаючись довгою косою, тяглася за кермою... Пронизливий вітер тріпав брезентову накривку штурвального колеса. Мене починало заколисувати. Я поспішився до каюти...
Пан Світальський спав тихим сном. Я щось подумав про нього. Можливо, що я подумав про нього — хижак, мародер, або щось інше, він чомусь нагадував мені ворона на боно ищі... Я придивився до його обличчя, дійсно: ніс у нього був які в цмго птаха,—великий, мп ний, трохи загострений донизу... Мені вже ввижалося грандіозне бойовисько, й над ним кружляє пан Світальський,вишукує собі ласого шматочка... Від землі тхне запахом розкладу, душно... А може це в пана Світальського брудні шкарпетки... Коли б не дощ, можна було б одчинити ілюмінатор.
Я починаю дрімати й почуваю себе маленьким, в колисці... ніби *гось наспівує мені: лю — лі... лю — лі... Раптом я падаю, падаю, падаю... Прокидаюся від жахливого штовхана. Яхта стоїть. Я нічого не розумію, відчуваю тільки, як від шлунку через харчопровід до роту мені ПЛИЕЄ щось їдке й противне... Пригадую, іцо від цього мені рекомендували чорну каву. Стрімголов лечу до сальону...Вцю мить яхта дає хід, я втрачаю рівновагу й падаю... падаю й бачу перед собою розгорнену книжку, розбираю руські літери... ПІДЕОЖУ голову й бачу симпатичне стареньке обличчя. Ну й везе ж мені!
— Ви руський?
— Ні, я не руський...— по — руському відповідає дідусь.
— Але ця книга...— дивуюсь я, натискаючи кнопку дзвоника.
— Це Бальзак...
На моєму випадковому співрозмовцеві строга військова уніформа. Ми легко зав'язуємо розмову. Стюард вносить каву вмініятюрних філіжанках. Ми п'ємо її обережними, малесенькими козтками. Старого військового — він обіймає посаду інспектора якихось військових частин — зовсім не турбує ця нічна морська непогода...
— Чого ми стояли тут?
— Це Чанак,— каже військовий.
— Дарданели?—схоплююся я.— Не може бути!
— Чоо ж?—осміхається він.— Чи не думали ви, що з часів світової війни їх скасо?ано?
Дійсно, мої вигуки були не до речі. Що ж тут дивного? Дарданельська протока... Але мене тягне вийти на палубу глянути на перЕОпричину "проблем"... Якуб — Кадрі — Бей іде зо мною. Темінь охоллює нас. Не видно нічого. Часом тільки промінь прожектора майне по корпусові яхти й ми знову поринаємо в темряву. Протока вирує, дощ сіється безперестанку. Я чую, якзідхає мій супутник... Так я й не бачив Дарданел. Тільки щось чорніло обабіч бортів. Я теж зідхнув... Очевидно, ми обоє зідхали з однієї причин — Дарданели. Якуб —Кадрі — Бей згадував Севр і Лозану, я думав про майбутнє своєї батьківщини... Протоки могли стати за зброю в руках імперіялізму проти СРСР.
IV
Здалеку майоріли Принцеві Острови. Ми наближалися до Істанбулу... Після бурхливої ночі день видався теплий, подорожні з третьої кляси висипали на палубу, стояли, спершися на поренчата, снідали, порозкладавши їжу на малесеньких килимках. Вахта готувала ледібку. Якуб-Кадрі-Бей попихкував цига-реткою, розпозідав мені про себе. Від народився в Карсі, там таки вчився в російській ш оті, відтоді й мозу знає. Російська література — його пристрасть. Він читав Горкого, Толстого й Леоніда Андреева, знає чимало віршів Саші Чорного, але сучасної літератури не читає, бо не можна дістати... В тоні його голосу щирість СИЕОЇ людини, він розпозідає мені про сина свого й наводить бінокля на беріг. Але беріг ще далеко, сина не видно й наша розмоза перескакує на іншу тему... Якуб — Кадрі — Бей читає мені лекцію про військо:о — торговельні взаємини Туреччини й України у минулому, розпитує про УСРР, знову наводить бінокля на беріг і передає його мені, скрикнувши: — Ондечки мій син!
І я бачу п'ятнадцятилітнього хлопчика в коротенькому пальтечку й широких штанцях, заправлених у панчохи. Хлопчик дивиться на яхту й махає своїм кепі.
До нас підходить пан Світальський і, заклавши руки в кешені свого чорного демісесону з облізлим оксамитним комірцем, також дивиться на беріг. В нього стурбований, занепокоєний вигляд... Я пильно дивлюся на нього й починаю розуміти, що він ні в якому разі не шпиг. Шпиги не такі. В шпига мабуть не буває такого розгубленого виразу обличчя... Пан Світальський почуває на собі мій погляд і одвертається, я теж одвертаюсь й шукаю чогось очима... Але мені нічого шукати, нікого шукати. Ніхто не прийде мене зустрічати, з берега ніхто не махне мені привітно кепом.
Трап спущено. Яку б — Кадрі — Бей тепло прощається зо мною, запрошує до себе. За хвилину він уже на березі, обнімає сина... Я мовчки несу свої важкі чемодани...
На березі пан Світальський підходить до мене й, простягаючи свою візитову картку, щось бурмоче, ніяковіючи... Я перепитую його, й він, ще більше почер-' вонівши, вказує поглядом на гамала, що несе його мініятюрний сак — ЕОЯЖИК...
Ага! Я розумію — йому нічим заплатити гамалові, а нести самому саквояжа незручно, він же польський промисловець, та й живе він далеко й не має на грамвай... Я даю йому ліру1), він просить адресу, обіцяє занести борг сьогодні ж...
— Дуже вам вдячний...— шепоче він, а я дивлюсь поверх його голови й бачу милу постать товариша Чуба. Він, вимахуючи в повітрі пачкою конвертів^ поспішає до мене...
— Ми так і думали, що ви сьогодні приїдете... "Крим" відходить завтра... Ось вам листи...
Я беру в нього з руки жмут конвертів і перераховую:
— Три, чотирі... шість... І всі з Харкова!