— А чули ви, що Самко Демида вже покійний? Ото сильний богач був! Хлоп, як вежа, і таке мав у Чернелісі обістя делікатне! А тут, коли прийти, попід кухнею порожні бочки перевертав, чи де хвостик з риби не притаївся...
Замикаю вікно. Кладу тупо голову на руки і думаю про зміст розритих могил вздовж і вшир моєї країни, думаю про огидливі нетри розпуки, над якими витає смерть в зелених лаврах побідника...
Невже ж перейшли тудою орди старих жителів печер, і маскою вовкулака, та побили до стебелинки яру пшеничку й виноград долин, рожеве цвіття людства?
О, яка пустіль! Прогнано богів і божества з їх радісних храмів на верхах гір, в ізмарагдовій воді, в дуплах святих буків і в каплі роси, що дрижить на гілці айви... Уви ні! Моя книжка з її прекрасною духовністю не висловлює уже нічого. Кривавий попал паде на пусті гаї академій і Псіхе, втоптану в гній доріг.