Коли ми зупинилися біля будинку Цумпенів, Берта глянула на мене підбадьорливо, проте зосталася в машині. Я сам пішов до дверей, швидко натне на дзвінок — і мене вразило, як хутко мені відчинили. Пані Цумпен наче аж ніяк не здивувалася, побачивши мене. Вона була вбрана в чорну широку піжаму з вишиваними жовтими квітками, і мені настирливіш, як будь-коли, полізли на думку цитрини.
— Даруйте,— сказав я,— мені б хотілося поговорити з вашим чоловіком.
— Він ще не повернувся,— мовила вона,— буде за півгодини.
Берта купила тим часом газету і тепер читала й курила; коли я сів біля неї, вона обізвалася:
— Я гадаю, ти міг би й з нею поговорити.
— Звідкіля ти знаєш, що його немає вдома?
— Бо він о цю пору щосереди сидить у клубі й грає в шахи.
— Ти могла сказати мені це раніше.
— Зрозумій-бо мене,— промовила Берта й згорнула газету,— я хочу тобі допомогти, хочу, щоб ти навчився заладнувати такі справи. Досить було б лишень подзвонити батькові, і він би все влаштував кількома словами по телефону; але ж я хочу, щоб ти сам, без його допомоги, дістав це замовлення.
— Гаразд,— промовив я,— то що ми будемо робити: півгодини зачекаємо чи підемо нагору зараз і перебалакаємо з нею?
— Краще підемо зараз,— вирішила Берта.
Ми вийшли з машини й ліфтом добулися нагору.
— Життя полягає в компромісах та поступках,— сказала Берта.
Наша поява вдвох так само мало здивувала папі Цумпен, як перед тим моя. Вона відповіла на привітання, і ми слідом за нею подались до кабінету її чоловіка. Пані Цумпен внесла пляшку коньяку, поналивала і, перш ніж я встиг заговорити про замовлення, підсунула до мене жовту шабатурку. "Селище Таненіділь",— прочитав я і злякано зирнув на пані Цумпен та на Берту, але обидві осміхнулися, а пані Цумпен мовила:
— Розгорніть її.
І я розгорнув. Усередині була друга шабатурка, рожева, а на ній стояв напис: "Селище Таненіділь — ями на підвалини".
Розгорнувши й ту шабатурку, я одразу ж зверху вздрів свій конкурсний кошторис; угорі на ньому хтось із краю написав червоним олівцем: "Найдешевший проект!"
Я відчув, що червонію з радощів, відчув, як закидалось мені серце, й подумав про двадцять тисяч марок
— Господи,— тихо вимовив я, згорнувши шабатурку, і цього разу Берта забулася мене застерегти.
— За ваше здоров'я,— усміхнулась пані Цумпен.
Ми випили. Тоді я підвівся й мовив:
— Може, це неделікатно, але ви, напевне, зрозумієте мене: я хотів би тепер поїхати додому.
— Я вас чудово розумію,— проказала пані Цумпен.— Ще лишень одна дрібничка.
Вона взяла шабатурку, перегорнула папери й повела далі:
— У вашому кошторисі один кубічний метр земляних робіт виходить на тридцять пфенігів дешевше ніж у того, хто йде зразу за вами. Я б вам порадила підняти вартість на п'ятнадцять пфенігів: ваш проект однаково буде найдешевший, але ви так виграєте чотири тисячі п'ятсот марок. Ну ж бо!
Берта дістала з торбинки перо й простягла мені, але я був занадто схвильований і не міг писати: я підсунув папку Берті й побачив, як вона впевненою рукою поставила іншу вартість кубічного метра земляних робіт, написала нову цифру витрат, і повернула шабатурку пані Цумпен.
— А тепер,— сказала пані Цумпен,— ще одна дрібничка. Візьміть свою чекову книжку і випишіть чек на три тисячі марок до сплати готівкою. Дисконтуватимете його ви.
Вона вдавалася до мене, та дістала нашу чекову книжку зі своєї торбинки й виписала чек знову-таки Берта.
— Його не буде чим сплатити,— тихо обізвався я.
— Коли оголосять ухвалу, то видадуть аванс, і тоді ваш чек буде чим сплатити,— одаказала пані Цумпен.
Може, я тоді просто не розумів того, що діялось. Коли ми спускалися ліфтом наниз, Берта сказала, що вона щаслива, але я промовчав.
Назад вона обрала інший шлях, ми поминали тихі квартали, із відчинених вікон пливло світло, на балконах сиділи люди й пили вино; ніч була тиха й тепла.
— Той чек — для Цумпенів? — тихо спитав я.
І вона відповіла так само тихо:
— Атож.
Я позирнув на невеличкі засмаглі Бертині руки, що впевнено й спокійно правували машиною. Руки, подумалось мені, що підписують чеки й видавлюють із тюбиків майонез. Я звів очі вище — на її вуста, і знову не відчув бажання їх поцілувати.
Того вечора я не допомагав Берті ставити машину в гараж, не допомагав їй і перемивати посуд. Я взяв велику пляшку коньяку, подався до кабінету й сів за свій письмовий стіл, що був мені таки завеликий. Якась думка примусила мене встати, я підвівся, увійшов до спальні й глянув на мадонну в стилі барокко, але так і не згадав, чого я туди прийшов.
Дзвінок телефону урвав мої роздуми, я взяв трубку і не здивувався, коли почув Цумпенів голос:
— Ваша дружина зробила маленьку помилку: вона збільшила вартість кубічного метра не на п'ятнадцять, а на двадцять п'ять пфенінгів.
Я мить надумувався, а далі сказав:
— То не помилка, вона зробила так за моєю згодою.
Він спершу помовчав, по тому сказав сміючись:
— То ви заздалегідь прикинули різні можливості?
— Еге,— промовив я.
— Гаразд, тоді випишіть іще чек — на тисячу марок.
— П'ятсот,— сказав я й подумав: "Так, наче в поганенькому романі. Достеменно так".
— Вісімсот,— озвався він.
Тоді я засміявся:
— Шістсот.
І хоча я не мав у цьому ніякого досвіду, а проте знав, що тепер він назве цифру сімсот п'ятдесят. І коли він справді назвав її, я промовив:
— Гаразд,— і поклав трубку.
Не було ще півночі, як я зійшов наниз і одніс Цумпенові у його машину чек; Цумпен був сам, і коли я простяг йому згорнутого папірця, він засміявся.
Повернувшись до господи, я ніде не спіткав Берти. Вона не показувалася, не прийшла й тоді, як я знову увійшов до кабінету, не з'явилася, коли я ще раз спустився наниз узяти в холодильнику склянку молока, і я знав, що вона думає: "Йому треба оговтатись, я мушу зоставити його на самоті; він повинен усе це зрозуміти".
Але я так і не зрозумів цього: бо його взагалі не можна зрозуміти.