Що було робити! Згода згодилася на раду свого кума, і вони пішли оглядати грунт. Підійшли до Руїни.
— Ну, Руїнко, старушко шановна, — сказав до неї Шлендріян,— тепер тобі, мабуть, остатня година приходить. Годі тобі, серденько, на світі божім довше заважати, пора на спокій! Ми тебе помаленьку дзюбаками та залізними ломами на шматочки дрібненькі та в он ту багнюку і впремо. Там і тобі буде спокійніше, і нам не без вигоди.
— Що, що, що? — промимрила Руїна.— Ви, мене? Таку стару історичну пам’ятку та дзюбаками, та ломами, та в багно? Зрадники! Нігілісти! Космополіти! То так ви свою святу батьківщину і бувальщину шануєте?
Згода аж затряслася, почувши ті слова, аж поблідла і похолола від п’ят до голови.
— Але ж, серденько моє, свята Руїнонько,— сказала вона.— Змилуйся над моєю головою! Мене угоджено на сім плацу побудувати новий дім. Як же ж я можу се зробити, не усунувши тебе? І чи не досить ти жила на світі? Позволь, моя дорога, і наступникам твоїм наступити на твоє місце!
— Геть від мене! — репетувала Руїна, побачивши, що з нею панькаються.— Не доторкайтесь до мене святотатськими руками! Хіба не знаєте, що мене ще князь Облуп Скорпіонович будував, а князь Обдер Караконович руйнував? Хіба не знаєте, що я на святому, історичному грунті стою? А хто посміє нарушити, осквернити наш історичний грунт, той зрадник, Юда, той волів би був і на світ не родитися!
— Все те правда, — сказала заклопотана Згода,— цілковита правда... Але скажи ти мені, що я маю робити? Дім мусить бути збудований, плац невеличкий, годі ж мені не рушати тебе!
— Не смієш! Не руш! — кричала Руїна.— Я частина старої Русі, нашої святої матері, а "хто матір забуває, того бог карає!". Се про вас, огидні новатори, сказано. Знаю я, чого вам хочеться! Ви підмовлені нашими відвічними ворогами і хочете усунути з лиця землі остатню пам’ятку нашої минувшини, щоб і саму ту славну минувшину затерти, вирвати, з пам’яті потомків, щоб улегшити роботу винародовленню! Знаю я, по яким се ви "wskazówkam"* робите! Але не діждете того. Ще я стою міцно, ще твердо попирає мене "Червоная Русь",— і ми обі не дамо себе на поталу. Геть від мене, виродки, кажу вам, бо зараз завтра таку про ваші "затѣи" статтю вріжу в "Червоной Руси", що вам аж у п’ятах потерпне!
Згода стала ні в п’ять, ні в дев’ять супротив таких слів, але Шлендріян не злякався. Він добре знав, що не такий чорт страшний, як його малюють, і, кивнувши Згоді пальцем, відійшов з нею набік і сказав:
— Ти, кумонько, не дуже лякайся того, що ся старушечка говорить. Балакуча вона, про се нема що й казати, і норовиста. Стаття в "Червоной Руси" сяк чи так против нас буде, про се також не бійся. Але і на те я не радив би дуже зважати. Людям рота не заткаєш, а частенько вони навіть не такі злі, як би се з їх слів здавалося. От, мелють собі, щоб теркотіло, хоч муки з того млива ніякої нема. Але, з другого боку, ось що я тобі скажу. Руїнка наша таки має й за собою трохи правди. Подумай лишень, кілько сот літ від часу князя Облупа Скорпіоновича вона ось тут простояла, а ще й тепер, коли їй добре придивитися, то така, нівроку, тверда та кремезна, що дай боже всякій новій будівлі. Так знаєш, що я тобі пораджу? Ми її трошки обчистимо, обхамраємо, де треба, підмуруємо і повернемо під свою нову будову. Старий фундамент, ручу тобі, так крепко збудований, що простоїть ще довгі віки.
Згода задумалася, але по її добродушнім лиці видно було, що такий вихід з неприємної суперечки був і для неї самої приємний.
— А ти подумай,— договорював Шлендріян,—кілько-то ми роботи і кошту ощадимо бідним людям, маючи такий шмат уже майже готовий!
— Та воно би, кумоньку, не зле було,— зітхаючи, сказала Згода,— тільки, бачиш, мій план троха інакший, ніж план фундаментів отсеї Руїни. Покійничок Облуп Скорпіонович будував замок для себе і для своєї двірні, а мені би треба для бідних людей Дім народний будувати.
— Ей, кумо, дурниця, їй-богу, дурниця! — скрикнув Шлендріян. — Бідні люди не такі дуже перебірчиві та фудульні. Хоч новий дім буде троха недогідний, тут тісний, там темний або що, то їм і то буде аж надто добре. Вони за все вдячні будуть. Адже ж вони, серденько моє, в яких хоромах вік свій спропудили? Мало що в ліпших, ніж хліви! Будеш ти на них уважати! А ще як їм скажеш, що їх новий дім стоїть на тім самім фундаменті, що замок покійного князя Облупа Скорпіоновича, то вони такі щасливі будуть, мов у небі!
Згода замислилася ще глибше і для святого спокою пристала на те, що мовив Шлендріян.
Пішли дальше, щоб оглянути Багно.
— Ну, тепер я вже не знаю, чим оте Багно засипати,— воркотіла Згода, поміривши паличкою глибину рідкого болота і послухавши, як посеред нього в калюжах кумкали жаби.
— Що? Мене засипати? Мене нищити? — пробулькотіло Багно. — Мене, корінну, ісконную властивість сього грунту? Ні, я на се ніколи не пристану!
— От тобі й на,— сказала Згода,—і тут якась національна властивість, якісь історичні права! Головонько моя бідна!
— А ми! А ми! А ми! — закумкали хором жаби. — І куди ж ми подіємось, коли ви се Багно засиплете? Не з історичного погляду ми виступаємо, але відзиваємося до вашого серця, до вашого людського чуття! Змилуйтесь над нами, не вкорочуйте нам віку, не руйнуйте нашого улюбленого Багна!
Згода не знала, що й почати.
— Слухайте, любі мої,— сказала вона. — Те, чого ви просите, то неможлива річ. Вірте мені, я щиро шаную ваше право до життя, але се Багно мусить бути засипане. Я радо власним коштом перевезу вас до річки, де можете собі спокійно гуляти.
— А наші родинні гнізда, наші прадідівські леговища, праматеринські купелі, все се нам треба покидати? Ах, ах, ах! Нема у вас чутливих серць, нема любові до рідної землі!
— Та плюнь-бо ти, кумо, на них! — скрикнув розізлений Шлендріян.— Будеш ти з усяким хробаччям панькатись. Не бійся, як побачать, що не жарти, то заберуться як непишні, навіть слова не скажуть. З таким дрантям треба остро.
— Але подумай, кумоньку, родинні гнізда, прадідівські леговища, праматеринські купелі, і все те — фу! та й нема. Ну, якби нам так!
— І то правда,— сказав Шлендріян і також замислився, а по хвилі додав: — А знаєте, кумо, може би, можна сьому лиху зарадити. Я думаю так. Часть Багна, де мають стати фундаменти будинку, ми засиплемо, се вже дарма. А середину його, оту найглибшу, можемо оставити так, як є; обмуруємо її гарненько, так що займе ціле подвір’я. І Багну буде рехт, і жабам рехт, і бідним людям также кривди не буде, бо будуть мати на подвір’ї сажавку. Всякі користі з неї: літом холодок, а зимою своя ховзанка.