Я так захопився літніми принадами, що перестав співати й забув навіть, що стою в церкві. Хтось із альтів смикнув мене, і я спам'ятався. Саме в цей час почали співати "херувимську", дуже відповідальну частину обідні, де особливо визначаються високі голоси тенорів. Від несподіванки я похопився співати, але, ще не прийшовши гаразд до тями, зопалу кинувся наслідувати першого тенора, що саме видирався на найвищі ноти свого соло. Перший тенор, зовсім не передбачаючи, що може з'явитися другий соліст, який копіюватиме його спів, вражений, замовк. І тут сталося страшне: на всю церкву чулося тільки моє несамовите поросяче верещання, що ним я марно силкувався довести замість тенора його соло до кінця. Не витримавши напруги, я зірвався з голосу, різко кукурікнув, як молодий, недосвідчений півник, і теж замовк...
У церкві зчинилося сум'яття. Баритон і другі тенори смикали мене за пояс і плечі, регент, одною рукою підтягаючи свої штани, другою махав на мене й одчайдушно моргав очима й бровами першому тенорові; з вівтаря через бічні двері стурбовано виглянув чорний, як циган, отець диякон Лоскот і скрушно закивав патлатою головою до півчої; навіть статечний, поважний директор бентежно ступив крок уперед, щоб глянути, який це пустун наважився так зухвало зіпсувати урочисту частину обідні...
За хвилину тенор оговтався й став наново співати своє соло, і я вже не заважав йому. Я замовк. Замовк назавжди.
Чомусь я не дуже засмутився, що мене з ганьбою вигнали з церковного хору і коробка шоколадних цукерок, до якої було вже так близько, пропала для мене. Гірко було те, що я тепер не міг уже співати ні в якому хорі, бо на все життя втратив власний голос, так і не дізнавшись, що вийшло б з мене — тенор, чи баритон, чи ні те ні се...
А шкода! Мені й тепер іноді хочеться заспівати. Заспівати так, як ото колись першокласником я проспівав на подив самому собі "Среди долины ровные"...