— Еге, еге; але ж ви, добродію, не є дійсним членом Товариства ім. Шевченка!
— Ну то зробіть мене! Адже ж товариство й називається моїм іменем.
— Гм, воно то так, але дійсним членом ви не можете бути.
— Як же то?
— Одно те, що ви не працювали науково і в моїх "Записках" нічого не друкували; друге те, що вам би треба перше пристати до якої секції, і тільки секція по роках мала би згодитися на те, чи вас іменувати дійсним членом, чи ні. А коли б і секція згодилася, тоді ще я маю своє слово; мені йде о престиж товариства тут і в Києві,— нам треба наукових сил, а не поетів. Таких, що пишуть студії про поетів, великих і малих, ми приймаємо з охотою, але самих поетів нам нащо? Се ж баласт у науковім товаристві!.. Врешті, і Гнатюк є тої самої гадки...
— Он як! — замітив Тарас смутно.— А все ж товариство названо мені в честь!
— Се інше діло! Товариство ім. Шевченка — се я, а ви тільки фірма. Еге!
— Що ж мені діяти? — зажурився Тарас, встаючи.— Вибачайте, добродію, що забрав вам хвилину часу.
— Нічого не шкодить. Моє поважання...
З тої ночі, як Шевченка отак прийняли у Львові, на його портретах і бюстах у правім кутику уст під вусом явилася легенька глумлива усмішка. Ніхто і не здогадався би, звідки вона взялася, а се йому по концерті так сталося.