I давай шибатися по пеклі, як навіжений, перевертаючи, розбиваючи та товчучи все, що лише надибав по дорозі. Але проклята рівнина була така безконечно довга, перешкод не було ніяких, а розбивати бідні грішні душі не було ніякої приємності.
"Що вони мені винні? — думав Русин. — От якби так чорта якого спіткати, то було б гаразд!"
Що ж, коли чорта ані навіть на лік не було видно.
"А се по-якому? — подумав Русин. — Бути в пеклі і чорта не бачити — ге, се вже хіба остатня ганьба! Але чекай ти, антипку, один із другим зараз я тут повиваблюю вас!"
Сів посеред болота і почав руками й ногами місити пекельну багнюку, ліпити з неї вальки та цегли та укладати в купи. Нарешті, коли того добра наготував уже досить, підняв руку, щоб перехрестити його, і крикнув:
— Ну, господи, допомагай!
В тій хвилі явився обік нього гарний паничик у шапочці з когутячим пером, у зеленій курточці і в червоних обтислих штанятках, з блискучою лісочкою в руці.
— А що ти, чловєчку, тут робиш? — запитав солоденько у Русина.
Русин з давньої привички зняв перед паничем свого здоровенного, повстяного, засмальцьованого капелюха і сказав:
— А то, прошу пана, хочу тут церков мурувати.
— Що? Як? — запищав панич. — Ти посмів би? Хіба не знаєш, де ти?
— Та нібито знаю, що в пеклі, — мовив Русин, чухаючися в потилицю, — але не знаю ще, які тут порядки. Панотців бачу тут досить, ну, та й подумав собі: вибудую церковцю, то ми б і оселилися тут усі разом із нашої парафії.
— Не знаєш, які тут порядки? — заверещав панич і замахнувся на Русина своєю паличкою, яка нараз перемінилася на величезний залізний дрюк. — Чекай, я тебе навчу наших порядків!
Та поки встиг ударити, вже Русин вирвав йому дрюк із руки та й як не відвине руку, як не вцідить чорта його власним дрюком по хребті, аж той завив, мов ціла сотня вовків, закрутився вихром і полетів до найстаршого дідька з жалобою.
Безмірно втішився Русин, дохопившися дрюка до свої рук.
— Ну, тепер уже не буду нудьгувати! — крикнув він. — Я їм отсею патичиною стілько дір у всіх стінах нароблю, що їм і крохмалю відхочеться! Ану, попройбумо поміст!
I почав працювати щосили, копирсаючи та вибиваючи дрюком діру в помості. По кількох здоровенних ударах почув, що дрюк пролізає наскрізь якусь негрубу верству, якою був переділений горішній пекельний поверх від долішнього. З діри почав добуватися густий смердючий дим.
— Ага, чортяки прокляті! — крикнув Русин. — Гей, дивіться, люди добрі, — кричав він до грішників, що окружили його широким колом, мов незліченне стадо ворон і галок, — гляньте лише, що се за бестіони! Тут нагорі морять нас холодом і пітьмою, а самі сидять у теплі і огник собі палять та світять. Але чекайте, доберемося ми до вас. Гей, хто має відвагу, нуте за мною! Ламайте поміст, буде й нам видно і тепло!
Але інші душі були прості тіні, то й не могли нічим допомогти йому. Лиш він один між ними був сильний. Тож, ухопивши чортівську дрючину, заважив нею в діру так здорово, що аж склепіння затріщало і відразу викришилася в ньому величезна діра. Крізь ту діру видно було долішній поверх пекельний. Се була також величезна рівнина, по якій, мов звізди на небі, були розсіяні незліченні великі огнища з приставленими до них кітлами, ще більшими, як панви в солеварні. Між огнищами, як величезні чорні гадюки, снувалися незліченні ріки і потоки плинної смоли, видаючи з себе досить приємний і дуже здоровий на груди смоляний запах.
— Чи бачите їх? От бестії чортяки, як вони собі тут приємно устроїли свою домівку! — крикнув Русин. — А ви, бідні душі, дзвоніть зубами від холоду та душіться тут у смердючих болотяних випарах! То така в пеклі правда? Го, го, панове анциболоти, ми вам не жаби, щоб у болоті сиділи! Годі вам підіймати нас на кпи! Раз уже чоловік дістався до пекла, то бодай пекельна справедливість мусить йому бути! Гей же за мною, кому тут негоже! — крикнув до грішників і з дрюком у руках скочив крізь діру в долішній поверх. Як непроглядна хмара, поперлися за ним грішні душі, наповнюючи все пекельне підземелля невимовним пискотом та свистом.
— Гей, а се що? — заверещав один чортяка, що стояв біля найближчого кітла і підкладав огонь під котел та доливав до нього смоли, в якій, мов галушки в окропі, плавали та булькотали грішні душі.
— А ти, проклята машкаро, — крикнув до нього Русин, — то ти тут собі забавки робиш, а про нас ані тямки? А се по-якому, га?
— Гевулт! — заверещав по-жидівськи чорт, бачачи діру в стелі і ті грішні душі, що товпилися крізь неї вниз. I чорт ухопив свою здоровенну лопату, якою мішав смолу в кітлі, і замахнувся на Русина. Та Русин не дожидав удару, але, поки ще чорт устиг гаразд замахнутися своєю лопатою, вцідив його своїм дрюком так здорово по макоїдах, що чорт перевернувся горілиць і покарбулявся ще пару кроків узад, поки не впав у смоляну ріку, в якій тільки затріпотав ногами. Інші чорти від сусідніх кітлів завили з жаху дивними голосами, бачачи пригоду свого товариша; деякі кинулися було йому на підмогу, але що солідарність не належить до чортівських чеснот, то зараз же й махнули рукою і, мов чорні хмари, покопотіли, хто куди бачив.
— Добре йде, лиш голову набік несе! — кричав регочучися Русин, бачачи ту їх утеку. — Ну, а тепер побачимо, що вони тут варять у тих кітликах.
Наблизився до першого кітла і, аж нахилившися над його берегом, почув якийсь тихий глибокий зойк, мов шемріт кипучого самовара. Вслухавшися ще ліпше, пізнав, що се — людські стогнання, що доходили до нього десь немов із глибочезної глибини.
— Гей, хто там? — кричав Русин, нахилившися над кітлом, у якім кипіла-клекотіла смола. — Всякоє диханіє да хвалить господа! Чуєте там? Озивайтеся.
— I ми хвалимо! I ми хвалимо! — пискотіло щось із глибини.
— Випливайте наверх, бідні душі! — крикнув Русин, але душі не випливали, тілько все пискотіли.
— Господи, змилуйся! Господи, змилуйся!
— Ага, то бачу, — ви самі руснаки! — жартував Русин. — Без божого змилування навіть пальцем не рушите, хоч вам пекельна смола вухами ллється. Ану но, кому там негаразд, хапайтеся мойого дрюка, я вас повитягаю!
Пискотіння затихло. По хвилі Русин ухопив обіруч за дрючину і почав тягти догори. Ані руш! Дрючина немов примерзла до дна котла. Ще раз попробував, аж зуби закусив — куди тобі, ані не рушить!