На її зап'ястку висіли чотки, які вона перебирала, поки говорила.
— Але знання — у м'ясі, — сказала вона, — і я обрана, щоб його здобути.
Ми сиділи близько одне до одного, і я вирішив, що можу обійняти її, але ніби ненароком. Я міг би покласти руку на спинку дивана, і зрештою вона сповзла б униз майже непомітно, доки не торкнеться дівчини. Вона сказала:
— Є проблема з рідиною в очах, коли світ розпливається. Ніхто не розказав мені про це, і я досі не розумію. Я торкалася складок Шепоту, і пульсувала, і літала з тахіонними лебедями, але я все одно не розумію.
Вона не була найгарнішою дівчиною там, але вона здавалася достатньо милою і, в будь-якому разі, вона була дівчиною. Я потроху опустив руку, так щоб торкнутися співрозмовниці, і вона не сказала прибрати її.
Тоді Вік покликав мене з порога і помахав мені. Він стояв, обійнявши Стеллу, ніби захищаючи її. Я намагався показати йому, хитаючи головою, що я зайнятий, але він покликав мене на ім'я. Я неохоче підвівся з дивина й підійшов до дверей:
— Що?
— Е, послухай, вечірка... — сказав Вік вибачливим тоном, — це не та, що я думав. Я поговорив зі Стеллою і зрозумів це. Вона наче пояснила мені. Ми на іншій вечірці.
— Боже! У нас неприємності? Ми маємо піти?
Стелла похитала головою. Він нахилився і ніжно поцілував її в губи.
— Ти ж щаслива, що я тут, люба?
— Ти знаєш, що так, — відповіла вона.
Він подивився на неї, а потім знов на мене, а потім усміхнувся своєю пустотливою милою усмішкою, в якій було трохи від Артфула Доджера і трохи від пройдивіста Принца Прекрасного.
— Не хвилюйся. Все одно тут усі туристи. Це програма іноземного обміну, адже так? Як тоді, коли ми їздили в Німеччину.
— Правда?
— Енн, тобі потрібно з ними розмовляти. А це означає, що ти маєш їх також слухати. Розумієш?
— Я так і роблю. Я вже поговорив з двома.
— В тебе щось вийшло?
— Виходило, доки ти мене не покликав.
— Вибач. Послухай, я просто хотів ввести тебе в курс справи. Гаразд?
Він поплескав мене по руці і пішов зі Стеллою. Потім удвох вони піднялися нагору.
Спробуйте мене зрозуміти, в сутінках усі дівчата на вечірці були гарними, у них усіх були прекрасні обличчя, але, що важливіше, у них у всіх були трохи дивні пропорції, що робить красу чимось більшим, ніж привабливість манекена у вітрині.
Стелла була найсимпатічнишою з усіх, але вона, звичайно, була Вікова. І вони пішли нагору разом, і так відбувалося завжди.
Тепер на дивані сиділо кілька людей. Вони розмовляли з дівчиною, в якої була щілинка між зубами. Хтось пожартував, і всі засміялися. Мені б довелося розштовхати людей, щоб знову сісти поруч з нею. І не скидалося на те, що вона чекає на моє повернення чи хвилюється, що я пішов, тому я поплентався назад до передпокою. Я кинув погляд на танцюристів і спіймав себе не думці, що не знаю, звідки лунає музика. Я не бачив ні грамофона, ні колонок.
З передпокою я пішов на кухню.
На вечірках кухня — чудове місце. Тобі не потрібен привід, щоб бути там, і, що добре, на цій вечірці я не помітив жодного знаку присутності чиєїсь мами. Я роздивився різні пляшки і банки на кухонному столі, потім налив півдюйма Перно на дно склянки й долив по вінця колою. Далі вкинув пару кубиків льоду і відсьорбнув, насолоджуючись солодкуватим пряним смаком напою.
— Що ти п'єш? — почув я дівчачий голос.
— Це перно, — відповів я їй. — Він на смак, як анісове насіння, тільки алкогольний.
Я не сказав, що скуштував його лиш тому, що почув, як перно попросив хтось із фанатів на пластинці концерту "Velvet Underground".
— Можна й мені?
Я зробив ще один коктейль і передав їй. Її волосся було кучерявим червоно-коричневим з мідним відтінком. Зараз таку зачіску нечасто побачиш, а тоді вона була популярною.
— Як тебе звуть? — запитав я..
— Тріолет, — відповіла вона.
— Гарне ім'я, — сказав я, хоча не був певен, що це так. Хоча вона була гарною.
— Це віршова форма, — гордо сказала вона. — Як я.
— Ти поема?
Вона усміхнулась і опустила голову, напевне, засоромившись. У неї був виточений профіль з ідеальним грецьким носом. Минулою року ми ставили у шкільному театрі "Антигону". Я грав посланця" який приніс Креонтові звістку про Антигонину смерть. Ми були в масках і схожими на неї теперішню. Я думав про п'єсу, дивлячись на її обличчя на кухні й уявляв малюнки Баррі Сміта в коміксах про Конана. Через п'ять років я подумав би про прерафаелітів, Джейн Морріс і Ліззі Сіддал, але тоді мені було тільки п'ятнадцять.
— Ти поема? — повторив я.
Вона закусила нижню губу.
— Хай так, я поема або схема, або представник раси людей, чий світ був поглинутий морем.
— Не складно бути трьома речами водночас?
— Як тебе звати?
— Енн.
— Отже, ти Енн, — сказала вона, — і ти чоловік. І ти двонога тварина. Складно бути трьома речами водночас?
— Але ці речі не виключають одна одну. Я маю на увазі, вони не перебувають у контрадикції.
Це слово я читав багато разів, але ніколи не вимовляв до того вечора, тому помилився із наголосом. Контрадикція.
На ній була тонка біла шовковиста сукня. Її очі були блідо-зелені, зараз я подумав би про кольорові контактні лінзи, але це було тридцять років тому, тоді все було інакшим. Пам'ятаю, мені було цікаво, що роблять Вік і Стелла нагорі. Тепер я був упевнений, що вони в одній зі спалень, і заздрив Вікові майже до болю.
Однак я розмовляв з дівчиною, навіть якщо ми плели нісенітницю, навіть якщо насправді її не звали Тріолет (моєму поколінню не давали імен хіпі, всім цим веселковим Рейнбов, Саншайн і Мун було тоді по шість, сім, вісім років). Вона сказала:
— Ми знали, що це скоро скінчиться, і вклали все це в поему, щоб сказати всесвіту, ким ми були, чому ми були тут, що ми творили, робили й думали, про що мріяли, чого прагнули. Ми вклали мрії у слова, а слова — у схему, щоб про них ніколи не забули. Потім ми відіслали рухливу схему поеми у серце зірки, щоб вона пульсувала, вибухала і блимала, несучи повідомлення через електромагнітний спектр, доки у світах на відстані у тисячі сонячних систем схему розшифрують і прочитають, і вона знову стане поемою.
— А що станеться потім?
З-під маски Антигони на мене уважно дивилися її зелені очі, що здавалися іншою, глибшою частиною цієї маски.