Не треба допускати паралелізму форм типу не пізніш трьох годин і не пізніш третьої години, бо це не збагачує мову, а засмічує. Визначати години доби треба тільки порядковими числівниками, а не кількісними, отже, слід визнати за єдину правильну норму вислів "не пізніш як о третій годині". Кількісними числівниками треба користуватись тільки тоді, коли мовиться про час, витрачений на щось, наприклад: "Ми працюємо тепер тільки сім годин", "Поїзд долає цю відстань за дві години" .
Так само слід унормувати й визначення часу за частинами години, відкинувши хибні вислови, що інколи трапляються в поточній літературі, як пів третьої, без десяти третя, а взявши за єдине правильне: пів на третю (Українсько–російський словник АН УРСР), за десять третя або десять до третьої (скорочені вислови від "за десять хвилин буде третя година" або "десять хвилин залишилось до третьої години"). Половина години передається однаково прийменниками на й до з відповідними порядковими числівниками: пів на третю й пів до третьої.
Звісно, важко відразу перейти до правильного й точного визначення часу після тієї розбіжності й хаосу в письмовій та усній практиці, з чим уже ми навіть звиклись, але треба колись покласти цьому край і, нарешті, створити певні норми визначення часу, що за самою своєю природою потребує точності. Тут неабияк можуть допомогти своїми творами письменники й журналісти, систематичне видання словників і сумлінне редагування всіх видань.
Зустрічатися без зустрічі
Дієслово зустрічатись уподобав останнім часом кожний, хто з тих чи тих причин береться за перо. Пише канцелярист: "У вашому звіті зустрічаються великі прорахунки та недоліки". Подібно пишуть початківець–письменник і науковець.
А тим часом у таких фразах нема кому й чому зустрічатися, бо українською мовою це дієслово не означає траплятися і не вживається в переносному значенні, як, скажімо, в російській мові слово встречаться. Наведемо приклади з нашої класичної й сучасної літератури: "Зустрітися, щоб знову розлучитись, щоб бідне серце отруїть, щоб більш ніколи не зустрітись і вічно втратою боліть" (М. Вороний); "Пархоменко звісив голову і зустрівся з колючими очима молодого чоловіка з тонкими губами" (П. Панч); "Шовкун, з'явившись, як водиться, спочатку на командний пункт, до писаря, несподівано зустрівся там з Ясногорською" (О. Гончар).
У наведеній на початку фразі ніякої зустрічі нема "прорахунки та недоліки" тут можуть тільки траплятися, але ніяк не зустрічатись.
Дивна граматика
Писати вивіски й таблички з назвами вулиць треба, розуміється, без помилок. Надто в столиці України – Києві, де є середні школи, в яких можна навчитися правильного письма, вищі школи, де щодо орфографії можна спитати поради в будь–якого студента, й, нарешті, є Академія наук УРСР із її інститутами, в яких неважко дістати певну довідку в такій нескладній справі, як написання назви вулиці. Однак недалеко від історичних мурів київського заводу "Арсенал" бачимо охайно зроблену табличку на розі двох вулиць, де білим по синьому написано: "Вул. Аніщенка". З закінчення прізвища видно, що воно – українське, а от до якої національної належності зарахувати його початок, важко добрати, бо по–українському й по–російському, треба писати тільки – Онищенко, адже воно походить від широковідомого на Україні ймення Онисько. Може, автор цієї таблиці звик вимовляти звук о як а, тоді треба його застерегти, що не можна писати адеський, Адеса, ахтирський, Ахтирка, а лише одеський, Одеса, охтирський, Охтирка. Хоч у Росії подекуди вимовляють у цих словах а замість о, проте пишуть тільки – одесский, Одесса.
Якось на сторінках "Літературної України" О. Полторацький виступив за те, щоб вулиці називати "Шевченківською", "Тургенєвською" тощо. Зауваження цілком слушне. Але насамперед назва має бути грамотно написаною.
Відомо, що українські прізвища відмінюються, тому й на новому будинку слід було б, скажімо, приладнати табличку з написом: "Вул. І. Франка", а не "Вул. І. Франко", як це маємо насправді. Хтось таки мусить у Київській міськраді перевіряти ці написи й не допускати отаких граматичних "відсебеньок"!.. Столиця–бо!
Крокування без кроків
У художній літературі й публіцистиці ми палко полюбили дієслово крокувати. Що тільки в нас не крокує з легкої руки авторів, охочих до переймання досвіду й запозичення! Не тільки частини Української Армії, "чітко карбуючи крок, крокують святковими вулицями столиці", а й "весна крокує по ланах республіки", навіть "Першотравень крокує весняними вулицями Києва"…
Нам так полюбилося це слово, що ми вживаємо його на всякі лади. Якщо в одного письменника позитивний герой, "крокуючи, згадує про сон", то в другого не менш позитивний герой уже "стрімко крокує", а третій творить навіть похідні дієслова: "Спинив бричку, скочив на землю і швидко закрокував сюди".
Не співалося в народних піснях "Ой, не крокуй, Грицю, та й на вечорниці", не читали ми й у творах наших класиків, щоб хтось чи щось у них крокувало, дарма що класики намагалися йти в ногу з мовою своєї епохи. Виходить, що це поширене тепер слово – неологізм.
Кожна жива мова, розвиваючись, удається до словотворення, до неологізмів. Нові економічні й соціальні зміни, що позначаються на побуті народних мас, загальне піднесення проґресу й культури вимагають нових слів для понять і явищ, котрі вже ввійшли в життя. І ось письменники, журналісти, науковці створюють неологізми, що через художню літературу, пресу й наукові праці, проникають у мову народних мас і згодом стають невід'ємними складовими частками певної мови. Але проникають і засвоюються в тому разі, якщо в них справді є доконечна потреба. До того ж такий неологізм має постати на базі вже наявного лексичного матеріалу відповідно до законів і духу мови. У другій половині ХІХ ст. українська мова збагатилася словами, що їх ми тепер широко вживаємо, не замислюючись над тим, народні вони чи штучні, або "ковані", як казали колись. Візьмімо слово годинник. Коли стали входити в побут настільні й кишенькові годинники, українська мова знала тільки слово дзиґарі – "нескладний механізм, що, визначаючи час за допомогою гир, висів на башті ратуші або на стіні в покоях". Таке слово не пасувало для нової речі, яку приніс загальний проґрес, тому виникла потреба створити для неї нове українське слово. Таким стало слово годинник, утворене з давнього година. Отак виникли й неологізми мріяти, мрія, створені на базі народного слова мріятися, та багато інших і швидко прижилися в нашій мові, бо в них була нагальна потреба, без них не могла обійтись мова, що ступала на вищі щаблі свого розвитку, поширюючись у різні галузі знання та вміння.