Не бажаючи дискредитувати в очах сина–учня його підручник, я ніяково став гортати його й натрапив на 215–й сторінці на петитом друковану рятівну, чи рятуючу, за наведеним вище правилом, примітку й прочитав синові: "Активні дієприкметники теперішнього часу з суфіксами — ач-, — яч— в сучасній українській мові вживаються рідко. Форми типу стояча вода, лежачий камінь з наголошеними суфіксами — ач-, — яч— так само, як форми типу кипучий водоспад, палючий вітер, втративши значення часу й виду та здатність керувати іменником, набули прикметникових ознак (вказують постійну ознаку предмета)".
— Так це примітка! – заперечив син. – Головне – правило.
Трохи замислившись, хлопець спитав мене:
— А яку б, тату, Ви поставили мені оцінку за мою працю?
— Розуміється, двійку, – відповів я.
— А от побачите – принесу п'ятірку!
І таки справді – другого дня приніс п'ятірку… Але мене вона не тішила. Не тішила, як і ті неоковирні слова в статтях і оповіданнях на зразок "недремлюче око" замість – "недремне око", "стрибаючий хлопчик", "плачуча мати" та інші потворні словесні покручі, над якими пріють редактори по редакціях і видавництвах, намагаючись надати тексту нормального українського вигляду. Бідолахи! Вони виконують сизіфову роботу, бо правило підручника про активні дієприкметники підкидає й підкидатиме їм усе нове й нове мовне каміння…
Але відкіля взяли укладачі підручника це правило? Адже його раніш не було. Відомий ще до революції великий знавець української мови П. Житецький колись висловився так: "Щодо активних дієприкметників, то їх зовсім нема в народній мові!" ("О переводах Евангелия на малорусский язык"). Але, може, після революції, яка знесла геть усякі заборони й утиски над українським словом, наша мова так розвинулася, що витворила активні дієприкметники? Так ні! Усі відомі українські граматики радянських часів – О. Синявського. П. Гладкого, П. Горецького й І. Шалі, Г. Сабалдиря й М. Грунського – твердили те саме, що й П. Житецький: активних дієприкметників на — чий, — ший, а також пасивних дієприкметників на — мий (відповідно до російських читаемый, получаемый) нема в українській мові. Книжка О. Курило "Уваги до сучасної української літературної мови", що була в 20–30 роках настільним посібником для працівників культурного фронту на Україні, подавала поради, як обійтись без активних дієприкметників, котрих бракує нашій мові.
Безперечно, й укладачі підручника "Українська мова" знають це дуже добре – недарма в своїй примітці вони делікатно пишуть: "Активні дієприкметники теперішнього часу з суфіксами — ач-, — яч— в сучасній українській мові вживаються рідко", – ніби активні дієприкметники минулого часу (відповідно до російських читавший, получавший) уживаються часто чи активні дієприкметники теперішнього часу тільки нещодавно стали вживатись рідко. Адже відомо, що то в старослов'янській мові вони були поширені, але пізніше – в українській мові – активні дієприкметники поступились перед часто вживаними дієприслівниками, наприклад: "Прошу тебе, не зморозь мене, не так же мене, як мужа мого, з походу йдучи (идущего), коня ведучи (ведущего), коня ведучи і зброю несучи (несущего)". Чи не ближче буде до істини сказати: активні дієприкметники теперішнього й минулого часу не є властивістю сучасної української мови. У ній трапляються тільки віддієслівні прикметники з суфіксами — ач-, — яч-, — уч-, — юч-, що вказують не на дію, а на постійну ознаку предмета, втративши здатність керувати іменником. Тим‑то й кажуть: "Під лежачий камінь вода не тече", "лежачого не б'ють", – але не скажуть: "Лежачий на дорозі камінь заважав людям іти"; "Лежача на землі людина раптом підвелась", – бо в перших двох реченнях слово лежачий виконує функцію прикметника, а в двох інших воно виступає вже як активний дієприкметник. Із цих же причин правильно буде по–українському: "Питущого й близько не пускай до комори: все проп'є", – але неприродно звучало б: "Людина, питуща некип'ячену воду, може захворіти на шлунково–кишкові захворювання", – бо треба: "Людина, що п'є (або – п'ючи) некип'ячену воду, може захворіти на шлунково–кишкові захворювання".
Чом би нашим укладачам підручника української мови, надто тепер, коли мають видавати новий, не перебазуватись на наукові позиції бодай щодо активних дієприкметників і зняти явне непорозуміння з ними, що пантеличить учнів?
Деякі з наших лінгвістів, неохочі до всяких поправок, можуть заперечити: "Хай воно й негаразд, але так звикли вже, тому й не слід змінювати". Але спитати б: хто звик? Звикли були не так давно кербуди писати безглузде "Добро пожалувати!", але досить було прилюдно пояснити це анекдотичне непорозуміння, як усі стали писати правильно: "Ласкаво (чи гостинно) просимо!" Слушно писав про це знавець української мови письменник О. Кундзич у своїй книжці "Слово і образ": "Річ не в тому, що звик до даного слова даний кандидат філологічних наук, а в тому, чи звик народ". А народ не звик казати: "Де тут сіюча пшеницю бригада?" – або: "Рахівник, виписуючий квитанції, пішов додому", – а каже: "Де тут бригада, що сіє пшеницю?"; "Рахівник, що виписує квитанції, пішов додому", – дарма що підручник "Українська мова" хоче привчити наших учнів до вживання активних дієприкметників сіючий, виписуючий тощо, які я взяв у вправі 393.
Не звикають до цього й наші найкращі сучасні письменники О. Гончар, А. Головко, М. Стельмах та інші, що ніяк не хочуть утрапити під неправильне правило названого підручника й усяко оминають активні дієприкметникові форми, користуючись натомість пасивними дієприкметниками, підрядними реченнями чи віддієслівними прикметниками. Ось, наприклад, уривок – із повісті "Гуси–лебеді летять" М. Стельмаха:
"А над усім цим світом, де пахощі сіна злегка притрушує туман і дух молодого, ще не затужавілого зерна, сяють найкращі зорі мого дитинства. Навіть далекий вогник на хуторі біля містка теж здається мені зорею, що стала в чиємусь вікні, щоб радісніше жилося добрим людям…
І здається мені, що, минувши потемнілі вітряки, я входжу в синє крайнебо, беру з нього свою зірку та й навпростець полями поспішаю в село. А в цей час невидимий сон, що причаївся в узголов'ї на другому покосі, торкається повік і наближає до мене зірки".