Отож, у першій фразі ліпше сказати: писати (читати) листа; та й у другій теж ближче буде до народнорозмовної української традиції: пришити ґудзика, купити хліба тощо.
Родовий відмінок належності
Інколи трапляються такі звороти: "Тут була хата Шевченка", "Треба берегти гнізда птахів", де родовий відмінок означає належність якоїсь речі комусь або чомусь. Проте в аналогічних випадках українська класика й живе народне мовлення частіше вживають присвійного прикметника: "Розсердився за ції бабусині речі" (Г. Квітка–Основ'яненко); "Подай–но йому Петрову свитку" (С. Васильченко); "Отцева й материна молитва зо дна моря верне" (М. Номис). Отож, і в перших двох фразах слід сказати: "Тут була Шевченкова хата"; "Треба берегти пташині гнізда". У діловому листуванні, що потребує точного означення, іменник–прізвище ставлять у родовому відмінку: майно Бондаренка. Так само, коли за іменником–підметом далі йде кілька прізвищ, що означають належність, ці прізвища ставимо в родовому відмінку, а не творимо з них присвійних прикметників, як то було в попередніх прикладах: "Твори Шевченка, Франка, Лесі Українки та Коцюбинського становлять золотий фонд української літератури" ("Літературна газета"). Також тоді, коли до прізвища додається ім'я чи якийсь епітет, треба вдаватись до родового відмінка, а не присвійного прикметника: твори Тараса Шевченка, а не Тарасові Шевченкові, твори великого Шевченка. У родовому відмінку ставимо іменник–прізвище в тому разі, коли присвійний прикметник буде важкий на вимову, наприклад: "повісті Квітки–Основ'яненка", а не "Квітчині–Основ'яненкові повісті".
Родовий відмінок часу
Українська мова характеризується використанням родового відмінка іменників, щоб означити час. Російська мова знає в таких випадках прийменник із знахідним відмінком іменника: "тої ночі" – "в ту ночь", "цього літа" – "в это лето". Наведемо кілька прикладів із класичної літератури й фольклору: "Одної ночі приснився мені сон" (Марко Вовчок); "А чула ти, що сталося сеї ночі?" (Леся Українка); "…малий Василько, якому тільки цієї весни пошили штани" (С. Васильченко); "Накрили очі темної ночі, легше в могилі спочинув" (народна пісня). З цього можна зробити висновок, що, йдучи за традицією класики й живої народної мови, ліпше сказати по–українському: "Того дня з ним не сталось ніяких пригод", а не "У той день…". Проте слід пам'ятати, що родовий відмінок часу не може стояти в формі множини (наприклад, "Тих днів…"), а також без означення ("цієї", "темної", "того"). Тут на визначення часу, днів тижня, явищ, процесів, стану вдаємось до знахідного відмінка з прийменником: "у роки (під час) громадянської війни", "у вівторок", "у давнину", "у (під) хуртовину".
Особливість у вживанні давального відмінка
В українській класиці й живому народному мовленні часом трапляються іменники й займенники в давальному відмінку, тимчасом як у сучасній мові вживаються конструкції з прийменником і родовим відмінком: "Пани б'ються, а мужикам чуприни трясуться" (М. Номис) – "Пани б'ються, а в мужиків чуприни трясуться"; "Він як угледів дівчину, аж очі йому засвітилися" (Марко Вовчок); "Вовкові барана з горла не видереш" (М. Номис). Сучасна українська літературна мова в таких випадках більше користується конструкцією з прийменником і родовим відмінком іменника або займенника, а ця давня форма давального відмінка може виступати стилістичним засобом: "Очі чоловікові заясніли, голос подужчав".
Давальний і кличний відмінки
Як відомо, іменники чоловічого роду другої відміни мають у давальному відмінку однини закінчення — ові після основи на твердий приголосний та — еві, — єві – після основ на м'який або шиплячий приголосний: "Та й не дала тому козакові ні щастя, ні долі" (народна пісня); "Масючка вже постерегла, що молодому паничеві сподобалася Галя" (І. Нечуй–Левицький); "У бою Андрієві так любо відчувати другове плече" (В. Сосюра).
Є ще й паралельне закінчення давального відмінка — у, — ю, яким слід користуватись тоді, коли поряд стоять у цьому відмінку два іменники чоловічого роду, з яких один уже має закінчення — ові, — еві або —єві: "Передай листа товаришеві Бондаренку" (з живих уст).
Субстантивовані прикметники–прізвища, що мають суфікси — ов, — ев, — єв, — ів, — їв, у давальному відмінку однини закінчуються тільки на — у: Петров – Петрову, Щоголев – Щоголеву, Андрухів – Андрухову, прізвища з суфіксами — ин, — ін, — їн закінчуються на — у, а також на — ові: Завалишин – Завалишину і Завалишинові, Серпилін – Серпиліну і Серпилінові, Захар'їн – Захар'їну і Захар'їнові.
Наявність паралельних закінчень у давальному відмінку однини призводить інколи до надуживання закінченнями — у, — ю, замість основних — ові, — еві, — єві: "Андрію Олексійовичу здавалося, що він і на цей раз не помиляється", – читаємо в одному сучасному оповіданні, де автор не взяв до уваги, що він поставив ім'я та по батькові не в давальному відмінку – Андрієві Олексійовичу, – а в кличному, який бачимо, читаючи далі оповідання: "Андрію Олексійовичу. спиніться!"
Не слід забувати, що в українській мові є характерний кличний відмінок однини жіночого роду (нива – ниво, Марія – Маріє) й чоловічого (дуб – дубе, піонер – піонере, батько – батьку, Григорій – Григорію).
Українська класика, фольклор і живе народне мовлення пильно додержуються форм кличного відмінка: "Іди, Петре, до тієї, котру щиро любиш" (І. Котляревський); "Козаче, соколе, візьми ж мене з собою на Вкраїну далеку" (народна пісня). Із цього можна зробити висновок, що й нам не слід уникати без усяких на те підстав цієї особливості нашої мови.
Орудний відмінок дійової особи й знаряддя
У двадцятих і тридцятих роках ХХ ст. багато сперечалися про те, чи є в українській мові форма орудного відмінка дійової особи. Коли одні мовознавці запевняли, що в народі не скажуть "Бригадою Коваленка виорано 20 га з огріхами", а тільки "Бригада Коваленка виорала 20 га з огріхами", бо, мовляв, назва дійової особи чи групи осіб має стояти звичайно в називному відмінку, то другі, на заперечення, наводили цитати з класичної літератури: "Енеєм кинута я бідна" (І. Котляревський); "Дідами крадене добро" (Т. Шевченко).