Російським "пьянство", "пьянка" відповідають українські "пиятика" ("Згадую, як Степан Кишук оцього Юхима (правильно – оцьому Юхимові) за неробство та пиятику гострим словом дорікав". – С. Журахович), "гульня" "Без нього і гульня – не гульня". – Т. Шевченко), "дудліж" "Та годі–бо вам! Другий день дудліж у хаті трива!" – З живих уст).
Рицар чи лицар?
Не тільки в сучасній українській художній літературі, публіцистиці й перекладах, ба інколи також у наших класичних творах натрапляємо на слова "рицар", "рицарство", "рицарський": "Кругом усе старе рицарство розтавало" (Панас Мирний); "Старий дуже поважав його за незвичайне рицарство і військову обізнаність" (І. Ле); "Усі вони ревно берегли чистоту рицарської крові свого далекого предка" (В. Собко).
Проте більшість наших класиків, починаючи від І. Котляревського, давала перевагу словам лицар, лицарський, як то з діда–прадіда вимовляв наш народ. Читаємо в "Енеїді" І. Котляревського: "Там лицар всякий парубійко", "Товаришеві Низ сказав: – Не все вперед – назад дивися, ти з лицарства глузд потеряв", "Силач, козак лицарковатий"; бачимо в Марка Вовчка: "Такий же то виріс козак з нього хороший! Що до коня, що до зброї, що до звичаїв лицарських!" Не іншого, а тільки цього слова додержувавсь і Т. Шевченко: "Громада вибрала гетьмана – преславного Лободу Івана, лицаря старого"; те саме знаходимо в І. Франка: "Хіба ж так чесний лицар нападає?"
Таких прикладів із нашої класики й фольклору можна навести ще багато, але мимоволі виникає питання: чи є потреба в існуванні двох паралельних слів, що мають різний звук, але однакове значення? Дехто вважає, що слово лицар слід застосовувати тільки до людей української національної належності, а в інших випадках більше пасує, мовляв, слово рицар.
Навряд чи є потреба в такому нетривкому правилі, що вносить плутанину, тим більше, що воно суперечить нашій мовній традиції: Т. Шевченко називав і кавказьких горян лицарями – "І вам слава, сині гори, кригою окуті, і вам, лицарі великі, богом не забуті"; не вагалась і Леся Українка послуговуватися цим словом, пишучи про шотландців: "Шотландське лицарство усе пішло служити в англійському війську".
З цього можна зробити висновок: краще скрізь, у всіх випадках, користуватись тільки давнім українським словом "лицар", що прийшло в нашу літературу з уст народу.
Ріка й річка
Дехто помилково думає, що різниця між словами "ріка" й "річка" полягає в розмірі позначуваних об'єктів: велика зватиметься рікою, мала – річкою. Насправді це не так. Українським відповідником до російського слова "река" є "річка": "Під горою лисніла, як блакитна емаль, широка річка" (П. Панч). Від цього іменника походить і прикметник "річковий": "Слобода наша над самою лукою річковою на п'яти горах стоїть крейдяних" (Марко Вовчок).
Маленька річка називається "невелика (невеличка) річка" ("Тече річка невеличка з вишневого саду". – Народна пісня), "річенька", "річечка" ("Ой річенько, голубонько! Як хвилечки твої, пробігли дні щасливії і радощі мої!" – Л. Глібов).
А коли треба казати слово "ріка"? Це слово, вживане зрідка в українській мові, лишається для врочистого стилю, коли хочуть висловити своє піднесення або передати тон поважності чи статечності, як це бачимо в перекладі М. Зерова з Овідія: "Ріки текли молоком, струменіли скрізь нектаром ріки", – або в романі Григорія Тютюнника: "…воїн потер рукою щемлячі очі над тихою пустельною рікою".
Свідомість, пам'ять, тяма, притомність
"Хлопчик уже втратив свідомість", – читаємо в газеті і, якщо негаразд знаємо російську мову та її вислів "потерять сознание", то не відразу збагнемо, про що тут і до чого. Адже українське слово "свідомість" – це не стільки "здатність людини орієнтуватися в довколишній дійсності", скільки "відчуття своєї належності до інших людей та обов'язку перед ними". Тому й кажемо: "класова, національна, громадянська свідомість", "свідомість синівського обов'язку" тощо. Із тексту наведеної на початку фрази видно, що наляканий хлопчик знепритомнів чи зомлів або вмлів, то так і треба було написати. На жаль, ця помилка не є винятком, бо раз у раз натрапляємо на такі чудернацькі вислови, як: "Через годину потерпілий повернувся до свідомості" – Таких висловів ми не знайдемо ні в нашій класиці, ні в фольклорі, ні в сучасній народній мові. Це – груба калька, створена без усякої на те потреби.
Стан людини, коли вона реагує на довколишню дійсність, зветься по–українському "притомність" ("Білі стіни будинку вертають мені притомність". – М. Коцюбинський). Є близькі до цього іменника прикметник "притомний" ("Притомна була, поки і вмерла". – М. Номис) і дієслова "притомніти", "опритомніти" ("Він приходив до пам'яті не зразу, а поступово – неначе був у зомлінні і тепер притомнів" – Ю. Смолич; "Поранений Богун опритомнів і намагався звести голову". – Я. Качура).
Є ще слово "тяма", що поміж іншими має також значення "притомність": "Мені сказали, що я пролежав без тями два тижні" (І. Франко); "Обличчя людей із хутора були бліді й перелякані: вони тільки тепер прийшли до тями й важко думали над тим, що зопалу вчинили" (П. Панч).
До вислову "бути непритомним" є паралель "бути (лежати) без пам'яті": "Іцик лежав без пам'яті" (І. Франко). Так само до слів "притомніти", "опритомніти", "прийти до тями" є паралель "прийти до пам'яті": "Тоді Олеся як до пам'яті прийшла" (Марко Вовчок), "очуняти": "Сава Андрійович очунює" (О. Довженко), "очунятися": "Знаю, що як очунялася я, то лежала на дощі кров'ю підлита" (Панас Мирний), "очуматися": "Очумався я від того, що дзюрчала вода" (Ю. Яновський), "очутитися": "Нарешті Кобзар очутився" (С. Журахович).
Значення "допомогти непритомному" передається висловами: "приводити до пам'яті" ("Коли його привели до пам'яті, він був блідий, мов труп". – І. Франко), "приводити до притомності" ("Скількись шклянок холодної води, висипаної йому на голову, привели його до притомності". – А. Кримський), "очутити" "Це очутило трохи Корнія; він підвівся і махнув рукою", – Б. Грінченко), "опритомнювати", "опритомнити" ("Панно Федоренко!.." – Великий пан вимовив це слово, ніби згори опритомнював її". – О. Кобилянська),