— Послухай-но, Язик-за-зубами, що я зроблю,— каже ватажок, прицінюючись поглядом, скільки можна буде у мене виторгувати.— Якщо ти наведеш нас на Чорного Білла, я заплачу тобі сто доларів з моєї власної... з наших власних кишень. Це немало,— каже він.— Адже по закону тобі нічого не належить. Ну, то як?
— Гроші на бочку? — питаю я.
Ватажок оперативно радиться зі своїми вояками. Вони вивертають кишені й досліджують їхній вміст. Усі гуртом натрусили сто два долари тридцять центів готівкою й купку жувального тютюну на тридцять один долар.
— Під'їдь, начальнику, ближче,— кажу я,— й нахилися нижче.
Він так і зробив.
— Я чоловік бідний і упосліджений,— кажу йому.— Ганяю, мов той пес, за дванадцять доларів на місяць, намагаючись не розпустити тварин, які тільки й думають про те, щоб порозбігатися. Я,— кажу,— ще не дійшов до такого занепаду, як штат Південна Дакота, але й моє становище — катастрофа для людини, яка досі бачила баранів хіба що у вигляді баранячих відбивних. Я зубожів тому, що не справдилися мої мрії, і ще в цьому винні енна кількість рому та особливого сорту коктейлю, який подають на Пенсільванській залізниці на всіх вокзалах від Скрантона до Цінціннаті: суміш сухого джину, французького вермуту, соку з одного лимона й добрячої дози померанцевої гіркої. Якщо колись побуваєте в тих краях, неодмінно скуштуйте. І все-таки,— кажу,— я ще ніколи не підводив друзів. Я був вірним їм, коли вони жили розкошуючи, і ніколи не зрікався їх, коли попадав у халепу. Але,— веду далі,— тут не зовсім дружба. Дванадцять доларів на місяць — це скоріше можна назвати далеким знайомством. Червоні боби й кукурудзяний хліб — це навряд чи підходяща пожива для дружби. Я бідний чоловік,— кажу,— і маю матір-удовицю в Тексаркані. В домі ви знайдете Чорного Білла,— кажу,— він спить на койці в кімнаті праворуч. Він той, хто вам потрібен; у цьому я пересвідчився з його слів і розмов. Зрештою до певної міри він був мені другом,— пояснюю,— і якби я не скотився так низько, ніякі скарби всіх копалень Гондоли не спокусили б мене зрадити його. Але,— кажу я,— щотижня половина бобів була червива, а дров завжди не вистачало.
— Ви краще йдіть обережніше, джентльмени,— попереджаю я.— Іноді він буває нестриманий, і, пам'ятаючи про його недавню професію, можна ждати всяких сервізів, якщо заскочити його зненацька.
Вершники злазять на землю, прив'язують своїх коней, знімають з передків усю амуніцію та іншу бойову техніку й навшпиньки заходять до будинку. А я дибуляю назирці, немов Даліла, коли вона вела Філіпа Стейна до Самсона.
Командир загону щосили термосить Огдена, щоб розбудити його. Тільки-но він схоплюється з койки, як іще двоє шукачів винагороди хапають його за руки й за ноги, Огден хоч худий, однак з біса міцний і, дарма що сили нерівні, так пригощає напасників, що любо-мило глянути.
— Що це значить? — питає він, коли його нарешті подужали.
— Ви попалися, містере Чорний Білле,— каже начальник.— Ото й усе.
— Це порушення закону,— заявляє Генрі Огден, розлютившись іще дужче.
— То було порушення закону,— відказує охоронець миру й добра.— Канзас-Техаський експрес вас не чіпав, а за пустощі з казенними пакунками по голівці не погладять.
Він умощується Генрі Огденові на живіт і починає старанно й скрупульозно нишпорити в його кишенях.
— Ви ще в мене попрієте за ці фокуси,— каже Огден, тим часом і сам уже добряче впрівши.— Я можу довести, хто я такий.
— Я теж можу,— каже ватажок і виймає з внутрішньої кишені піджака Огдена жменю новеньких банкнотів Другого Державного банку міста Еспінози.— Жодна з ваших фальшивих візитних карток не скаже більше, ніж ця валюта, якщо ви почнете викручуватись. А тепер вставайте, поїдете з нами спокутувати свою провину.
Генрі Огден злазить з койки й пов'язує краватку. Після того як у нього знайшли банкноти, йому наче заціпило.
— Бач, до чого домудрувався,— захоплено каже шериф.— Зашився в таку діру й купив собі невеличке овече ранчо. Адже тут і голос людський рідко почуєш. Хитра схованка, я такої ще зроду не бачив,— каже він.
Один з його підручних іде до загороди для стрижки овець і знаходить там другого чабана, мексіканця на прізвисько Джон-Дивак; той сідлає Огденового коня, а всі шерифові помічники сідають на коней і, щільно оточивши свого бранця, ведуть його до міста, тримаючи зброю напоготові.
Огден перед від'їздом перепоручає ранчо Джонові-Дивакові й віддає йому накази, як стригти і де випасати овець, немовби збирається невдовзі повернутись. А години через дві можна було бачити, як певний Персіваль Сент-Клер, екс-чабан із ранчо Чіквіто, маючи в кишені сто дев'ять доларів — платню за роботу і гроші за кров, їхав у південному напрямку на іншому коні, вкраденому на тому самому ранчо.
Червоновидий чолов'яга замовк і прислухався. Вдалині між низьких пагорбів пролунав свисток товарного поїзда, що підходив до станції.
Гладкий обшарпаний чоловік поряд із ним чмихнув і несхвально похитав кудлатою головою.
— Що з тобою, Недопалку? — спитав червоновидий.— Знову киснеш?
— Ні, я не кисну,— відповів обшарпаний і знову чмихнув.— Тільки твоя розповідь мені не подобається. Ми з тобою приятелюємо п'ятнадцять років, щоправда, з різними проміжками, але досі я не чув, щоб ти кого-небудь видав поліції, ні разу не чув. А цей чоловік годував тебе, за його столом ти грав у карти, якщо казино можна назвати карточною грою. І все ж ти видав його поліції та ще й одержав за це гроші. Не думав я, що ти здатний на таку підлоту.
— Цей Генрі Огден,— озвався червоновидий,— найняв адвоката і за допомогою алібі та інших юридичних викрутасів довів, що він ні в чому не винен. Так я потім чув. Нічого з ним не сталося. Він робив мені послуги, і я видав його без особливої радості.
— А звідки ж банкноти, які були у нього в кишені? — спитав обшарпаний.
— Я тільки-но запримітив нишпорок, підсунув йому,— сказав чорвоновидий,— поки він спав. Чорний Білл — то був я. Не лови гав, Недопалку, онде наш персональний. Ми виліземо на буфери, поки паровоз набиратиме воду.