— Пая кун, — не втримав посмішки чаклун, благословляючи його.
І маленький краб ковзнув з борта човна у воду. Однині цей манюня міг знайти захист під сухим листочком на березі або під порожньою мушлею в морі.
— Ну що, ніби непогано? — спитав верховний чарівник.
— Угу, — мугикнув чоловік. — Але гребти назад буде важкувато. Якби ми зачекали, доки Пау Амма вийде з Пусат-Тасека, а згодом повернеться, то вода сама донесла б нас додому.
— Овва! Виявляється, ти ледар, — скрушно хитнув головою чарівник. — Тож і твої діти будуть лінивими, найледачішими людьми в усьому світі; тому їх назвуть малайцями, тобто лінюхами.
Потім він витягнув палець у бік місяця і гукнув:
— Агов, рибалко! Ось людина, яка надто ледача, щоб самій веслувати. Відтягни її каное своєю сіткою.
— Ні-ні! — втрутився чоловік. — Якщо мені вже судилося до кінця моїх днів жити ледачим, то хай море завжди двічі на день працює на мене. Тоді не доведеться гребти.
Чудесник дзвінко розсміявсь:
— Пая кун.
Тут місяцевий пацюк припинив гризти сітку, а старий опустив її якомога нижче до морської поверхні й потягнув усе глибоководне море повз острів Бінтан та південно-західне узбережжя півострова Малакка, доки каное знову не досягло гирла річки Перак.
— Кун? — почувся голос згори.
— Пая кун, — вдячно махнув рукою чаклун дідові. — Гляди ж, відтепер тягай море двічі на день і двічі на ніч, щоб малайські рибалки не мали потреби гребти. Та не перестарайся, бо я зачарую тебе так само, як Пау Амму.
Далі вони піднялися вгору річкою і пішли спати, любі мої.
А зараз слухайте уважно!
З того дня і донині Місяць змушує море рухатися вперед-назад, спричинюючи явища, які ми називаємо припливами й відпливами. Інколи місяцевий рибалка дозволяє собі певну недбалість, і тоді або виникає повінь, або вода стоїть досить низько; та зазвичай свої обов'язки він виконує сумлінно, адже остерігається гніву чаклуна.
А Пау Амма? Якщо ви вийдете на берег, то можете побачити, як його дітки риють для себе схованки під кожним камінчиком і під кожним жмутиком водоростей на піщаній мілині. Ще ви матимете змогу спостерігати, як вони клацають маленьким ножицями. А в деяких країнах світу краби справді живуть на суші й лазять по пальмах та їдять кокоси (пам'ятаєте обіцянку дівчинки?). Проте раз на рік усі нащадки Пау Амми повинні скинути тверді панцири, залишаючись із м'якенькими тільцями. Це їм нагадування про могутність верховного чарівника. У жодному разі не варто вбивати чи ловити малюків тільки через те, що дуже давно старий цар крабів поводився не найкраще.
До речі! Діти Пау Амми страшенно не люблять, коли їх витягують із маленьких Пусат-Тасеків, аби принести додому в баночках. Саме тому вони намагаються ущипнути вас своїми клешнями. Так вам і треба, бо не чіпайте!
Кіт, який гуляв сам по собі
Нашорошуйте вушка і слухайте уважно; то відбувалося… то сталось… словом, то трапилося, мої любі, коли свійські тварини були ще дикими. Собака був диким, кінь був диким, корова була дикою, вівця була дикою, свиня була дикою, і вони самотньо — дикі-предикі, наскільки це тільки можливо, — блукали дикою місцевістю, вкритою вологими незайманими лісами. Та найдикішим серед диких звірів був кіт, який гуляв сам по собі й бродив де заманеться.
Чоловік, звичайно, також був диким, справжнісіньким первісним дикуном. І нізащо б йому не одомашнитися, якби не зустріч із жінкою. Та досить швидко дала зрозуміти, що її зовсім не приваблює звичний для нього дикий спосіб життя. Тому вона хутко підшукала пристойну суху печеру, здатну замінити купи вологого листя, на яких доводилося ночувати досі; посипала долівку чистим піском, розвела углибині нової оселі чудове багаття, завісила вхід висушеною шкурою дикого коня, хвостом донизу, і сказала:
— Витирай-но, любий, ноги, заходячи, бо тепер у нас буде власне господарство.
Цього вечора, любі мої, вони їли смажену на жаринах печеню з дикого барана, приправлену диким часником та диким перцем; дику качку, начинену диким рисом і здобрену насінням дикого пажитника й диким коріандром[96]; висмоктували кістковий мозок із кісток диких биків і ласували дикими вишнями й дикими гренаділами[97]. Опісля чоловік, неймовірно щасливий, захропів біля кострища, жінка ж сіла розчісувати своє волосся. Згодом вона узяла велику масну баранячу лопатку й почала пильно вдивлятись у химерні розводи на ній. А трохи пізніше хазяйка печери підкинула хмизу в багаття і заходилася ворожити, виспівуючи першу чаклунську пісню у світі.
Десь о тій порі зібралися всі дикі тварини разом на краю вологого дикого лісу, звідки мали змогу з тривогою спостерігати за мерехтливими відблисками вогню, дивуючись, що воно могло б означати.
Нараз дикий кінь ударив копитом об землю і гучно форкнув:
— О мої друзі, о мої недруги! Навіщо чоловік та жінка запалили цей яскравий вогонь у цій великій печері? Яка небезпека криється в тому для нас?
У свою чергу дикий собака задер носа, винюхуючи аромат смаженої баранини, і сказав:
— Я схожу дізнаюсь, а потім розповім; пахне принаймні смачно. Коте, гайда зі мною!
— Е, ні, дзуськи, — ліниво зронив той. — Я кіт, який гуляє сам по собі й бродить де заманеться. Чого б це раптом іти з тобою?
— Ну, відтепер ми більше не товариші, — рішуче заявив пес і потрусив у бік печери.
Та не встиг пес одійти далеко, як кіт буркнув сам до себе:
— Я ж броджу де заманеться, то чому б, власне, й мені не піти глянути, а коли повертатися — сам вирішу.
Тож він обережно, дуже обережно, прокрався за собакою та сховавсь поблизу, аби все було чутно.
Між тим пес відгорнув писком завісу і став удихати чудовий запах смаженини. Жінка, чаклуючи над баранячою лопаткою, почула шерех за спиною.
— Ось і перша звірина з дикого лісу, — усміхнулась вона. — Чого тобі треба?
— О мій ворогу, дружино мого ворога, — пролунало у відповідь, — що це так смачно пахне в дикому лісі?
Тоді жінка взяла кістку й кинула її собаці:
— На, покуштуй.
Пес умить згриз гостинця, який здався йому найсмачнішим з усього того, що потрапляло на зуб раніше.
— О мій ворогу, дружино мого ворога, — стікаючи слиною, видушив він із себе, — дай мені ще.