— Ти б нічого там не второпала зараз. А закінчу — прошу дуже, бери й читай; я навіть рада буду, поговоримо.
— Ой, знову поговоримо! Ви мене не зрозуміли. Я не про те. Якби ось так я сама взяла прочитала без вас, без вашого дозволу, і не статтю, а якогось листа, чи щось таке, дуже ваше, власне, розумієте? Скажіть!
— Скажу. Ми б тоді не могли залишитися друзями.
— От! Правильно! Я так і думала. То якщо моя дорогоцінна сестричка прочитала мого щоденника, а потім переказала усе мамі з татом, а вони їй і слова не сказали, навіть по голівці погладили, а мені взялися вичитувати, а в мене почали випитувати, та повчати, та сварити,— що я мала робити?
— Почекай, але ж ніхто з них не хотів тобі зла. Ти ж повинна була зважити...
— Я так і знала? Ви всі однакові. Всі дорослі — одне за одного стоять горою. Ви нас не чуєте. Як тільки до діла доходить, до вчинків — "треба було зважити, батьки не хотіли зла". У чужі записки лазити — це не зло? Ну, то я все зважила: щоденник спалила, відтепер ніколи й нічого записувати не буду, правди говорити не стану, що думаю — приховаю. І якщо сестрі все можна, то мені теж. Я взяла її путівочку, ініціали в нас однакові, записочку на столі лишила — і прибула сюди... І нехай вони там мастять собі голови, як каже мій тато, хай мастять і думають, як далі жити. А мені все ясно. Прояснилося. От!
Говорячи це, вона не дивилася на мене, а швидко взувала лижні черевики, похапцем натягала куртку, сердито відштовхуючи Фредку, котра крутилася в неї під ногами, де стояли лижі, й сказала мені:
— Бувайте. Піду трохи провітрюсь.
Справді, посваритися з цілим світом — неважко. А от помиритись....
Буття моє в пансіонаті щодень рухалося по одному колу, якого я зовсім не намірювалася розривати. "Ти приїхала сюди задля роботи, задля тиші й самотності, що дає змогу зосередитись,— умовляла я себе саму весь час.— У ту самотність і тишу увійшла чотирнадцятирічна дівчинка з химерною вдачею, чудними фантазіями та поважними життєвими клопотами. І це на краще",— погоджувалась я сама з собою у передвечірню пору котрогось із днів. Я сиділа все над тими ж паперами і розмірковувала про необхідність зв'язків давнішого з нинішнім: порятований у ' війну театр жив для нинішніх дітей, маючи за собою минулий свій досвід. Зернятко в яблуці. Яблуня в зерняті. Шукаючи істину, знаходиш водночас і самого себе. Я не жалкувала за часом, котрий, здавалось, доки що марнувала на балачки з дитиною. Ці "балачки" повертали мене постійно до розмов про Курницького з Ксенею, Валею Віденко, з його учителькою.
— Пощастило вам,— запевняла мене Лариса Пилипівна під час першої зустрічі в театрі,— ви потрапили на роботу до театру, а не до школи. Ні, я не скаржусь, я люблю школу, але часом годі уявити, як буває скрутно. У мене в класі їх сорок... А серед тих сорока досить тільки одного такого Курницького. Він — як злий дух. Ви помітили, який у нього погляд?
Погляд справді зухвалий, навіть нелегко витримати. У тому погляді не було й краплі каяття, не було й натяку на те, що Курницький усвідомив свою провину. Я розуміла вчительку: шибеник, який ніколи не просив у неї вибачення хоча б для годиться. Ні, він навіть для годиться цього не робив.
— Педагоги в цій справі не прийшли до згоди,— говорила вчителька Курницького.— Одні переконують, ніби учитель зобов'язаний до усіх учнів однаково, рівно ставитись. Інші вважають, що це неможливо. Я теж так думаю. У мене в класі є хлопчик, якого я люблю більше, ніж інших. Діти це помічають, та я й не приховую. Останнім часом у нього сумні очі, а мені розпитатися ніколи, що сталося. Весь час забирає Курницький. Слово честі,—' нервує учителька й починає згадувати всі провини того шибеника, і самий перелік їх забирає чимало часу, бо хлопець з'їдить по перилах і ковзається, як по льоду, уздовж довгих шкільних коридорів, стріляє з рогатки у котів, потім приходять скаржитись їх власники. Курницький живе під самим парком, і в тому теж нема нічого доброго, бо хтось із школярів запевняв, наче Курницький визбирує порожні пляшки і здає їх у магазин. Правда, сам хлопець твердить, що в парку ростуть печериці, вони й цікавлять його, а не якісь там пляшки. Та хіба можна вірити Курницькому?
— Не розумію, в чому причина його поведінки, докопатися не можу,— запевняла мене учителька все з тією ж милою усмішкою, котра обеззброювала, мабуть, усіх на світі, крім Курницького.
— Послухай,— казала мені Ксеня Бортяк,— я не можу собі вибачити. Я ходила до школи... Курницького, розумієш, виставили перед класом. Я ж так не хотіла, я не просила! Не можу собі простити, не так щось роблю, як слід. Не треба було виставляти його пепел класом. А я дозволила. Він боїться, а усмішка не сходить з губів, діти так злостиво: "Ще й сміється!"
Я надумала їм пояснити, що це не насміх, а самозахист, але ж і цього не слід було робити, малий на мене так зиркнув, наче я його зрадила, таємницю розкрила. Діти до нього недоброзичливі, а він не пояснив мені, чому... І чого б мав пояснювати, якщо я його зрадила, бо ж ніби спершу не дорікала, а потім перед клас виставила.
— А... а як його звати?
— Звати? Очкарик, Реп'ях...
— Я про ім'я питаю, а ти — прізвиська кажеш.
— Так вони ж його в класі на ім'я не кличуть,— ствердила й здивувалася Ксеня.— І що ж тепер з ним робити? Він не прийде на заняття гуртка, це вже певно. А в мене, знаєш, ще й чисто акторська зацікавленість: повторюю його рухи, інтонації, ніби готуюсь грати у виставі такого Курницького. Хоча,— з невеселим сміхом каже Ксеня,— куди мені вже до хлопчаків. Маю урок. Час переходити на "дорослі" ролі. Подала заяву на роль бабусі в "Червоній шапочці", мій Володька каже, що ніколи й не знатиме мене мамою. Досі я була для нього просто Ксеня, а тепер стану — бабуся... Але жарти набік, що нам робити з нашим Курницьким?
Проблема з Курницьким має ще одну сторону, ще одну грань.
— Вчора ми з Любком знову світами мандрували. Міста він не знає як слід, зате двори й подвір'ячка дослідив, це вже достеменно!
— З яким Любком? — дивуюсь я, слухаючи Валю Біленко,— що це діється? Звичайно ж сидить, слухає, ледь-ледь кутиком уст ворухне, хитне головою, хмикне, то це вже ніби цілу промову виголосила. А тут раптом сама завітала до мого кабінету, розговорилася.