— Ну стривай! — розсердився Валько, схопив камінь, прицілився і жбурнув. Камінь чиркнув Фімку по хвосту, Фімка сторчака полетів на землю і… дзень! — у ту ж мить почулося за парканом.
Валько так і присів.
Цей знайомий звук міг означати лише одне — Валько розбив вікно.
Не одне вікно розбив на своєму віку Валько. І завжди бувало неприємно. Але такого противного страху він не відчував ніколи.
На якусь мить він заціпенів. Потім крутнув головою праворуч, ліворуч — чи не бачив хто? Здається, ніхто.
І за кілька секунд він уже був у себе на третьому поверсі. Так швидко, мабуть, не бігав жоден чемпіон у світі.
Тільки б не довідалась мама! Все що завгодно, але тільки б не довідалась мама! Потім він їй сам усе розкаже! Сам, чесне слово! Але тільки не зараз, тільки не сьогодні!
Було три години дня. О пів на четверту прийде мама. О четвертій приїде дядько Володя.
Валькова доля має вирішитися за півгодини. Довідається чи не довідається?
Адже він не хотів. Він хотів, щоб було благородно… Смугастого Фімку… Злодюгу…
* * *
Ляля вчилася в першому класі. У неї біляві кіски з бантиками і великі сіро-зелені очі. На щічках ямочки — дуже навіть симпатичні. Таких дівчаток малюють на зубному порошку і на цукерках "Щасливе дитинство".
Вона ходить навшпиньках, пальчики відставляє вбік і губоньки закопилює по-особливому. Це тому, що вона хоче стати балериною. Взагалі вона дуже хороша дівчинка. Так вважають дорослі. А діти у дворі знають одне: Ляля — ябеда. "Ябеда-донощиця, свиняча помошниця!"
— Тьотю, а ваш хлопчик штани порвав.
— Дядю, ваша Томочка сніг їла.
— Софіє Павлівно, а Володя на поручнях катався.
І хлопчика тягли додому за вухо, а Томочка діставала по губах, а Володя — по тому місцю, на якому катався.
Не любили діти Лялю.
Ходила вона по подвір'ю чистенька, акуратненька, з презирливо закопиленими губками. Сама ніколи на поручнях не каталась, не їла снігу і не рвала штанів. Але ніхто їй не заздрив.
І ніхто не хотів з нею гратися. Крім однієї шестирічної Томочки, яка була дуже доброю і не вміла ні сердитися, ні тим паче сваритися.
Сьогодні Томочки у дворі не було, і Ляля нудьгувала. Вона намагалася не показувати цього, але важко стояти осторонь, бачити веселі ігри дітей і знати, що тебе в ці ігри не приймають!
Подвір'я було велике, з багатьма затишними куточками, де можна сховатися так, що тебе ніхто не побачить. В один з таких куточків, під кущами бузку біля паркану, і залізла від нудьги Ляля. Причаїлася у напівтемряві, дивиться, як гусінь по гілочці повзе. Коли нудно, і це розвага.
Аж чує:
— Ану, дзусь! — Вальків голос.
Глядь — стоїть перед парканом Валько і свариться кулаком, а на кого — з-за кущів не видно.
Потім камінь схопив, розмахнувся… І коли почула Ляля, як дзенькнуло за парканом скло, і побачила, як дременув переляканий Валько, — від нудьги Лялиної й сліду не лишилося.
Валько розбив вікно, і ніхто, крім неї, цього не бачив!
Ляля вилізла з кущів.
Як приємно повідомляти що-небудь таке, чого ще ніхто не знає!
Першим Лялі зустрівся Алик, який все ще шукав собі напарника для катання на "трембулі".
— Твій друг Валечка тільки що розбив шибку, — удавано байдуже мовила вона, проходячи повз Алика.
— У-у, ябеда, — похмуро промимрив він їй услід. Потім Ляля ходила по всьому подвір'ю і говорила:
— Знаєте, Валько розбив вікно!
— Ви не чули, Валько вікно розбив тільки що.
— От жах — Валько вікно в сусідньому дворі розбив.
Та особливого враження ні на кого це не справило. Не вперше було чути про Валька таке. І ніхто ж не знав, що сьогодні він цілий день виправляється.
Тоді Ляля стала вартувати біля воріт. Вона знала, на кого її слова справлять враження — на Валькову маму. Тепер Ляля тільки боялась, щоб хто-небудь не сказав Вальковій мамі раніше, ніж вона. Ляля вже шкодувала, що роздзвонила про це на весь двір. Їй навіть здавалося, що декотрі діти спеціально граються неподалік від воріт.
І коли з'явилася Валькова мама, Ляля одразу кинулася до неї.
— Тьотю, тьотю, а ваш хлопчик вікно розбив!
Валькова мама зітхнула, і обличчя її стало сумне-сумне.
— Де? — спитала вона тихо.
— У сусідньому дворі… Через паркан… Каменюкою… — Ляля хотіла було розказати всі подробиці, але Валькова мама вже не слухала її. Швидким кроком, навіть не глянувши більше на Лялю, вона попрямувала додому.
Валько умів грішити, умів каятися, але брехати Валько не вмів. Особливо мамі.
Глянувши на Валька, мама вже могла навіть не питати. Але вона все-таки спитала:
— Ти розбив вікно?
Валько мовчки схилив голову.
Мама чомусь не стала його лаяти, а лише сказала:
— Я піду вибачусь і скажу, що сьогодні домовлюсь із склярем.
Валько не встиг навіть рота роззявити, як мама пішла. А втім, виправдовуватись у Валька не було зараз ні сил, ні бажання. Він тільки подумав: "Значить, хтось усе-таки бачив".
У голові було порожньо.
Валько стояв біля вікна і дивився вниз на вулицю. По вулиці проїздили машини, і щоразу, коли проїздила "Волга", серце Валькові завмирало. Отак цього літа він уже багато разів, майже кожної суботи, стояв і ждав. Але тоді було зовсім інакше…
У коридорі грюкнули двері — прийшла мама. Валько обернувся. Але мама в кімнату не зайшла, а пішла на кухню. Коли ж Валько знову глянув у вікно — біля під'їзду вже стояла блакитна дядькова "Волга".
"Хоч би не було місця, хоч би не було місця", — задихаючись, поспішно подумав Валько.
З машини вийшов дядько Володя, потім — Толя. Толя був у старому лижному костюмі, через плече в нього висіла фляжка, на грудях — батьків бінокль. Сумнівів бути не могло — Толя їхав на полювання.
Знову грюкнули двері, і в коридорі почувся веселий голос дядька Володі:
— Де твій мисливець-сміливець? Щоб через хвилину був готовий. Ми негайно лягаємо на курс. А то не встигнемо на вечірній переліт. Мерщій!
— Він не поїде, — почувся мамин голос.
— Як?!
— Дуже просто, не заслужив і не поїде.
Дядько Володя ще щось говорив, і мама говорила, але Валько вже нічого не чув. Він до болю закусив нижню губу — вона зрадницьки тремтіла. Валько ніколи не плакав, завжди пишався цим і не хотів… не хотів… щоб…
Потім він бачив, як з під'їзду вийшов дядько Володя, як він сказав щось Толі і Толя знизав плечима і поблажливо, по-дорослому посміхнувся. І не було на Толиному обличчі ані крапельки жалю, а лише погано прихована радість, що сам він їде… Вони сіли в машину і поїхали. А Валько стояв біля вікна і дивився на те місце, де була машина. І хоча вулицею один за одним проїздили автомобілі, вона здавалася йому зовсім порожньою…