"На різдво побачимось, — кинулося їй у вічі в йому, — а там... Великдень... Соловейко... Садки зацвітуть".
— Ах, коли б швидче! — всміхається Таня. — А там... там літо... Боже! Знов гай, місячні ночі. А там... вчиття покінчають, — поберуться... Коли б! він інженер, вона лікарка. Економія у його, у неї... Живи, поживай. — І Таня аж бровою моргнула, так їй гарно зробилось.
— Добре багатим! — чуть голос блідого. — Як ось був у нас на першому курсі Порядинський Іван. Що йому? Син поміщика-багача. Не ламає голови, чим заплатить. Живе. І жіноцтво йому, й опери, й гулянки усякі.
Помовчав басок. — Ну, і що з того? — почав. — Яка мета цього? Які наслідки? Де все те тепер?
— Як де? Перевівсь у Петербург, в університет... Йому й там це все є.
— Ех, брате, — зітхнув басок, —"миг один — й нет волшебной сказки" — ні Петербурга, ні Києва. — Помовчав. — Перевівсь він зараз туди, де ні казок, ні примар; перевівсь він туди, де справжня дійсність живе:
вічна непроглядна темрява, вічна холодна тиша, мета життя нашого, наслідок наших турбот, опер, жіноцтва.
— Та що? Як?
— Розрив серця. Це вже більше тижня тому. "Неначе й на світі не було Порядинського", — пише ось до мене товариш.
"Ой! — жахнулася Таня. — Помер?! Та невже?.. Та це якийсь другий Порядинський. Хоча... "Іван" і "перевівсь у Петербург..." Та ні, то не він".
— Хм! — дивуєтся блідий студент. — Отак! Який був красивий... ніс, очі, брови, як на картині усе; який був багатий: за Радьківським яка економія, на два поверхи домище...
"Ой! — тьохнуло в Тані. — "За Радьківським... на два поверхи домище..." Він! Боже як же це так?"
Мовчать за дверима. Цвіркун своє робить. На улиці торохтять, глухо чуть.
"Як же це так? — тьохкав у Тані. — Ще ж так недавно літо було, і який тоді був він здоровий, бадьорий; як до неї усміхавсь, квіточок, бувало, підносить яких... Боже! Нащо хоч вона так поводилась з ним, перед Сашею так ним гралась тоді? А й це... піджигнуть збиралась листом! Ах, яка ж нещира вона! Бідний Порядинський, сердешний! "
— Хм! — знов чується здивування блідого. — Нема Порядинського! А який був франт, як нісся красою, багатством своїм! Іде оце пішоходом було: на носі пенсне, хоч очі як слід; убрання аж шамтить на йому; вуси понакручувані, — іде і не гляне на тебе.
— І от... що тепер з тим носом з-під пенсне, з вусами вгору?!
"Боже! — жахається Таня. — А кучері які в його були! Як же це так?"
— А на вечірках було... — балакає блідий, — красуні круг його... і він такий веселий, молодий.
— А ти знаєш, брате, пісню "Вечірній дзвін"? — балакає далі басок. — Люблю її. От слова: "І скільки вже нема в живих, — тоді веселих, молодих", — повагом гуде, голос тремтить.
"Так от, — тенька у Тані. — "І скільки вже нема..." Скільки-то було таких... гуляли колись, веселились, красиві були і... тепер... Та це й вони... Так літом гуляли, і по губи ходили, і все в горюдуба грали, в сусіда... та це й вони... помруть... Ось вони... — Встала Таня, зняла з лампи будку, до ліжка підійшла. Картка фотографічна висить над ним; студенти, курсистки. Стоять, сидять, лежать у траві. Дерево ззаду, кущі. Спереду килим, пляшки на йому, їство усяке. Всі такі безжурні, такі задоволені. — І це... не буде це й їх! Усіх, усіх... Боже! Як же це так? Не буде! А як на йменинах були в Порядинського. Як танцювали, музики як грали... А Порядинський тоді: гоп, аля!.. А й на фотографії ось... узявся рукою у бік, повернув голову, дивиться й як... зовсім ось: "стій, сонце!" — крикне. І оце немає його! А ось на пеньочку й вона, Таня, сидить, усміхається. Саша стоїть, уперед себе кудись пильно дивиться. І це їх не буде! І її й Сашії Як же це так? Соловейко співав, і місяць світив, вони так сиділи... й не буде? Знов заспіває, знов місяць засвітить. Інженер Саша, вона лікарка... маєтки в обох, а... не буде-таки?!"
Густи басок перестав. Таня наділа будку на лампу, ходить в голубій напівтемряві. На небосхилі, видно в вікно, так блимає зірка якось. Підійшла до вікна. На пішоходах порідшало вже, метушня не така. А яка ж воно зірка так сяє? Вега? Ні. Саша показував Вегу, світ голубіший. А он... Боже!.. Який простір, стільки тих мирів невідомих у йому! Одна зірка он, друга... Де взялися вони?
— "Засну і я в землі сирій", — знов загув за дверима басок.
"Засну!" — здригнулася Таня, — "засну"-таки. А зорі... Боже, мигтять собі... і їм байдуже до цього! Нащо ж мигтять? Помирай, їм байдуже, хоч ти й багата, уродлива студентка... О, що таке життя, на що ми родимося?! — Одійшла од вікна, сіла на ліжкові. — І як таки так? Жить, веселиться, вчиться, кохать і.. заснуть... заснуть "в землі сирій". І спать без слів, без просину... І міцно спать, міцно... ні буря вже, ні грім не розбудять тебе... І не рік, не два, а... ой!.." — Затулилась руками.
— Ех! — почав за дверима басок. — Дай хоч на скрипці заграю.
Грає скрипка, плаче, сміється.
"Боже! — хвилюється Таня. — Які ж згуки небесні! Смерть, нікчемність і... згуки такі. О, що таке вони? Нащо вони, коли є смерть, смерть! — Встала, пройшлась, знов сіла. — І це гратиме музика, зорі мигтітимуть, — спатимеш. Світитиме сонечко, соловейко тьохкатиме в гаї, купатиметься місяць у ставку, — спатимеш. І спатимеш не під ковдрою квітчастою, теплою, не в кімнаті чистій, сухій а... в домовині порохнявій, тісній; у могилі холодній, сирій. І сама, сама. Ні Саші, нікого І... яка будеш ти там?.. Очі твої, очі, що тепер так гордо, самовпевнено сяють, такими чарами сяють, світяться... ой!.. — знов затулилась долонями, — за... западуть. Щічки твої рум'яні пухкі... вишкірять... зуби, щелепи жовті... О, нащо родитися, жити? Що таке ці всі наші уявлення, радощі, мрії? І груди твої гарячі, палкі, груди, що тепер так хвилюються, дихають, там... про... проваляться... Боже! — Впала лицем на подушку. — І це ж неминуче, неминуче!.."
Тихо. Тільки годинничок на столі Тані: "Іду, — цокає, — йду", та скрипка за дверима: "Помр-е-те... пом-ре-те", — виводить.