Стівен Байєрлі на мить зустрівся з нею поглядом, вона пильно глянула йому в очі, а тоді він знову повернувся до роботиста. Деякий час задумливо крутив у руках бронзове прес-па-п'є, що лише прикрашало стіл, а тоді тихо сказав:
— Навряд чи зможу я виконати ваше прохання.— Він підняв руку: — Хвилинку, докторе Ланнінг. Я розумію, вся ця історія огидна вам. Вас втягнули в неї проти вашої волі, і ви відчуваєте, що граєте в ній негідну, навіть смішну роль. Однак вона більше стосується мене, тож будьте терпимі. По-перше, чому ви гадаєте, що Квінн, тобто та особа, що мав вагу, не замилює вам очі, змушуючи робити саме те, що ви зараз робите?
— Навряд чи така поважна особа виставлятиме себе на посміховисько, якщо не має твердого ґрунту під ногами.
В очах Байєрлі зблиснули глузливі іскорки.
— Ви не знаєте Квінна. Він примудриться знайти твердий ґрунт під ногами там, де не втримається навіть гірський баран. Гадаю, що він знайомив вас із тонкощами того розслідування, якому він піддавав моє минуле?
— Достатньо, аби переконати мене, що нашій корпорації вкрай важко спростувати його твердження, зате вам це зробити було б набагато легше.
— Тоді ви повірили йому, що я ніколи не їм. Ви ж учений, докторе Ланнінг. Де ж тут логіка? Ніхто не бачив, що я їм, отже, я не їм. Що й треба було довести. Це вже занадто!
— Ви як той прокурор, що хоче заплутати дуже просту ситуацію.
— Навпаки, я намагаюсь прояснити те, що ви з Квінном ускладнили. Бачите, я й справді мало сплю і, звичайно, не сплю перед сторонніми людьми. Я не можу їсти з іншими людьми, це — хвороба, ідіосинкразія, вона незвичайна і, можливо, виникла на нервовому ґрунті, але це нікому не шкодить. Послухайте, докторе Ланнінг, уявімо таку ситуацію. Політик прагне будь-що подолати свого конкурента, копається в його минулому, наштовхується на такі дивні речі, про які я згадував. Далі: щоб очорнити свого супротивника, він приходить у вашу фірму, як порядний агент. I ви думаєте, що він скаже вам, мовляв, так і так, такий-то — робот, бо він не їсть на людях і ніколи не спить під час судового засідання. А одного разу, посеред ночі, він сидів з книгою в руках, а в його холодильнику не було продуктів. Якби він так сказав, ви б викликали санітарів з гамівною сорочкою. Але, коли він вам каже: "Він ніколи не спить, він ніколи не їсть", ця разюча заява засліплює вас, і ви не бачите, що її годі довести. Ви граєте йому на руку, бо здіймаєте галас навколо цього.
— I все ж,— вперто наполягав Ланнінг,— серйозна ця справа для вас чи ні, покласти їй край можна лише так, як я казав.
Байєрлі знову повернувся до жінки, яка й далі незворушно розглядала його.
— Перепрошую, я правильно почув ваше ім'я? Доктор Сьюзен Келвін?
— Так, містере Байєрлі.
— Ви психолог фірми "Ю. С. Роботс"?
— Вибачте, роботопсихолог.
— О-о, хіба психологія роботів набагато відрізняється від психології людей?
— Різниця величезна.— Вона дозволила собі холодно всміхнутися.— Роботи за своєю суттю глибоко порядні.
На вустах юриста заграла ледь помітна усмішка.
— Це важкий удар. Але я ось що хочу сказати. Оскільки ви психо... роботопсихолог, та ще й жінка, я впевнений, що ви подбали про те, про що доктор Ланнінг і не подумав.
— Що ви маєте на увазі?
— Ви прихопили з собою що-небудь з їжі. Щось зблиснуло у звичайно байдужих очах
Сьюзен Келвін.
— Ви дивуєте мене, містер Байєрлі,— сказала вона.
Відкривши сумочку, вона дістала яблуко і спокійно подала йому. Доктор Ланнінг пильно стежив, як воно перейшло з руки в руку.
Стівен Байєрлі спокійно відкусив шматок і спокійно проковтнув його.
— Бачили, докторе Ланнінг?
Доктор Ланнінг полегшено всміхнувся, навіть брови його якусь мить виражали зичливість. Але лише мить.
— Цікаво, чи з'їсте ви його, хоч це, звичайно, ще нічого не доводить,— докинула Сьюзен Келвін.
— Невже? — глузливо посміхнувся Байєрлі.
— Звичайно, ні. Це ж очевидно, докторе Ланнінг, що якби ця людина була людиноподібним роботом, це означало б повну імітацію. Він надто схожий на людину, щоб не вірити цьому. Зрештою, ми все життя бачимо людей, і годі підсунути нам щось приблизне, лише схоже на нас. Він повинен бути повністю ідентичним. Подивіться на текстуру шкіри, якість райдужних оболонок, будову рук. Якщо це робот, то я б хотіла, щоб він був виготовлений на "Ю. С. Роботс", бо це — чудова робота. I ви думаєте, що той, хто зумів приділити увагу таким деталям, не потурбувався про те, щоб можна було імітувати прийняття їжі, сон, виділення? Тож обід нічого не доведе.
— Стривайте,— заперечив Ланнінг,— не такий я вже й дурень, яким ви мене виставляєте. Мене не цікавить, людина містер Байєрлі чи ні. Мене цікавить, як врятувати честь фірми. Обід на людях покладе край усій цій справі, що б там не робив Квінн. А деталі облишимо юристам і роботопсихологам.
— Але, докторе Ланнінг,— сказав Байєрлі,— ви забуваєте про політичний бік цієї ситуації. Я так само прагну бути обраним, як Квінн прагне перешкодити мені в цьому. Між іншим, ви помітили, що назвали його ім'я? Це мій давній професійний трюк. Я знав, що ви його назвете.
Ланнінг почервонів.
— А до чого тут вибори?
— Розголос — це палиця на два кінці. Якщо Квінн хоче оголосити мене роботом і зробить це, я муситиму перейняти його методи гри.
— Тобто ви...— Ланнінг не на жарт перелякався.
— Саме так. Я хочу сказати, що дозволю йому діяти далі — вибрати мотузок, випробувати його на міцність, відрізати скільки треба, зав'язати зашморг, встромити туди голову й вишкірити зуби. А виникнуть якісь дрібниці, то я з ними вже справлюсь.
— Ви дуже самовпевнені. Сьюзен Келвін підвелася.
— Ходімо, Альфреде. Ми не переконаємо його.
— От бачите,— лагідно всміхнувся Байєрлі,— ви ще й людський психолог.
Але ввечері, коли Байєрлі поставив машину на автоматичний транспортер, що вів у підземний гараж, і підійшов до свого будинку, в ньому нібито вже не було тієї самовпевненості, про яку говорив доктор Ланнінг.
Коли він увійшов, чоловік, що сидів в інвалідному возику, подивився на нього й усміхнувся. Обличчя Байєрлі засвітилося любов'ю. Він підійшов до возика.
Голос каліки був хрипкий, схожий на скрипучий шепіт. Він виривався з перекошеного рота, що зяяв на пошрамованому обличчі.