Пауелл знову опинився на стільці. Він відчув, що тремтить.
Очі Донована були широко розплющені, ніби дві великі голубі кулі.
— Грегу,— прошепотів він крізь сльози.— Ти помирав?
— Я... почував себе мертвим.— Він не впізнавав свого власного голосу.
Донован, очевидно, зробив марну спробу встати.
— Ми живі тепер? Чи це ще продовжується?
— Я... відчуваю, що живий,— сказав Пауелл хрипким голосом. I запитав обережно: — Ти... чув що-небудь коли... коли був мертвий?
Донован на якусь мить замовчав і повільно похитав головою.
— Чув?
— Так. А ти чув про труни... і жіночий спів... і черги, що шикувалися до пекла? Чув?
Донован похитав головою.
— Тільки один голос.
— Гучний?
— Ні. Тихий, але скрипучий, ніби напилком по нігтях. Знаєш, то була проповідь біля пекельного вогню. Він описував тортури... Ну, ти знаєш. Я вже раз чув таку проповідь...
Він аж вкрився потом.
Вони побачили сонячне світло, що проникало крізь ілюмінатор. Блакитно-біле проміння було слабке — воно йшло од віддаленої мерехтливої цятки, що не могла бути Сонцем.
Пауелл тремтячим пальцем показав на єдиний прилад. Стрілка твердо зупинилася на поділці з позначкою "300 000 парсеків".
— Майку, якщо це правда, ми повинні бути за межами Галактики,— сказав Пауелл.
— Грегу! — вигукнув Донован.— Ми будемо першими людьми, що вийшли за межі Сонячної системи.
— Так. Саме так! Ми покинули Сонце. Ми покинули Галактику. Про це свідчить наш корабель. Це означає свободу всього людства. Свободу виходу до будь-якої з мільйонів, мільярдів, трильйонів зірок.
Він важко опустився на стілець.
— Але як ми повернемось назад, Майку? Донован засміявся:
— О, все буде гаразд. Корабель доставив нас сюди, він забере нас і назад. А тепер я хочу бобів.
— Але, Майку... зачекай, Майку. Якщо він помчить нас назад тим самим маршрутом, що й сюди...
Донован підвівся з місця і знову важко опустився на стілець.
— Ми змушені будемо знову... померти, Майку.
— Що ж,— підсумував Донован,— якщо помремо, так і буде. Зрештою, це не надовго, не назавжди.
Сьюзен Келвін говорила повільно. Протягом шести годин вона повільно добивалася від Мозку відповіді — протягом шести безплідних годин. Вона була втомлена від численних повторень, втомлена від марнослівних розмов, втомлена від усього.
— А тепер, Мозку, в мене буде лише одне запитання. Ти повинен докласти особливих зусиль, щоб відповісти просто. Ти маєш повне уявлення про міжзоряний стрибок? Мені здається, що він закине їх надто далеко.
— Настільки, наскільки вони захочуть, місіс Сьюзен. Боже, це ж не якийсь там трюк у космосі.
— I що вони там бачитимуть?
— Зірки і темряву. А ви що думали?
— Вони будуть жити?
— Звичайно!
— I міжзоряний стрибок не зашкодить їм? У неї аж мороз пішов по шкірі, коли Мозок
замовк. Оце й воно! Вона зачепила болюче місце.
— Мозку,— ледь вимовила Келвін.— Мозку, ти чуєш мене?
Мозок відповів кволим, тремтячим голосом:
— Я повинен відповісти? Про стрибок, наскільки я зрозумів.
— Якщо не хочеш,— не відповідай. Але, гадаю, це було б дуже цікаво, якби ти захотів.— Сьюзен Келвін намагалася бути бадьорою.
— Ой. Ви все зіпсували. Роботопсихолог раптом скочила з місця з виглядом глибокого прозріння.
— 0, боже! — видихнула вона.— О, боже!
I вона відчула, як спала напруга, в полоні якої вона перебувала годинами, днями. Пізніше вона скаже Ланнінгу: "Все правильно. Зараз ви повинні залишити мене на самоті. Корабель благополучно повернеться назад з людьми, а я повинна відпочити. Я хочу відпочити. А тепер вийдіть".
Корабель повернувся на Землю так само тихо, так плавно, як і покинув її. Він точно приземлився на своє місце, і відкрився головний люк. Двоє людей, що вийшли з нього, обережно ступили на твердий ґрунт, погладжуючи давно не голені обличчя.
I тоді один з них, рудоволосий, повільно і цілеспрямовано опустився на коліна і поцілував бетон посадочної смуги.
Вони помахали натовпу, що зібрався тут, і зробили заперечливий жест санітарам, котрі жваво витягували носилки з карети "швидкої допомоги".
— Де тут найближчий душ? — запитав Грегорі Пауелл.
Їх повели туди.
Всі вони зібралися за одним столом. Творчий персонал фірми "Ю. С. Роботс енд Мекенікел Мен Корпорейшн" був у повному складі.
Повільно, з подробицями, Донован і Пауелл розповіли про свою незвичайну пригоду. Запала тиша. її порушила Сьюзен Келвін. За тих кілька днів, що минули, вона знову стала спокійною і відчуженою, проте сліди недавніх переживань усе ще були помітні на її обличчі.
— Щиро кажучи,— почала Сьюзен Келвін,— у всьому цьому — моя вина. Коли ми вперше передали цю проблему Мозку — а я сподіваюсь, дехто з вас пам'ятає про це,— я довго билась, щоб переконати його у важливості відхилення будь-якої інформації, здатної створити дилему. Переконуючи його, я говорила приблизно таке: "Хай тебе не хвилює смерть людей. Ми ні в якому разі не допустимо її. Тільки поверни назад аркуш із інформацією і забудь про нього".
— Гм-м,— втрутився Ланнінг.— I що з цього випливає?
— Очевидне. Коли саме та частина інформації надійшла для обчислення, з якої утворилося рівняння довжини мінімального інтервалу для міжзоряного стрибка, це означало смерть людей. Це те, від чого повністю зруйнувалася машина фірми "Консолідейтед". Але я не зовсім приглушила в Мозку усвідомлення неприпустимості смерті — Перший закон не міг ним бути порушений,— проте достатньо для того, щоб Мозок ще раз міг подивитися на рівняння. Достатньо для того, щоб дати йому час збагнути, що мине певний інтервал — і люди знову повернуться до життя, оскільки матерія і енергія корабля знову почнуть існувати. Це так звана "смерть" у переносному розумінні слова була чисто тимчасовим феноменом. Ви мене розумієте?
Вона обвела всіх поглядом. Усі заслухалися. Сьюзен Келвін розповідала далі:
— Отже, Мозок прийняв цю частину інформації, хоч не без помітного потрясіння. Навіть дані про тимчасову смерть вивели його з рівноваги.
Вона говорила про це спокійно.
— Він розвинув у собі почуття гумору — розумієте, це своєрідна форма втечі від реальної дійсності. Він став справжнім жартівником і базікалом.
Пауелл і Донован скочили на ноги.
— Що? — закричав Пауелл. Донован сприйняв це в іншому світлі.