— Ти сам здогадався. Вулканічні явища. Десь там, біля селенового озера, з надр Меркурія просочуються гази. Сірчанокислий газ, вуглекислота й окис вуглецю. Це забагато, та ще й при такій температурі.
Донован проковтнув слину.
— Окис вуглецю плюс залізо дає леткий залізний карбоніл.
— А робот,— сказав Пауелл,— це переважно залізо.— I похмуро додав:— Ми впали в роздуми, що самі по собі нічого не дають. Ми з'ясували все, крім одного: що треба робити? Самі ми не можемо дістати селену — він надто далеко. Не можемо ми й послати цих "коней", бо без нас вони туди не підуть. А відвезти нас туди й назад так швидко, щоб ми не встигли підсмажитися, вони не зможуть. I зловити Спіді ми не можемо, бо цей телепень думає, що ми з ним граємося, й до того ж може бігти шістдесят миль на годину проти наших чотирьох.
— Але якщо один з нас піде,— кинув пробний камінець Донован,— і підсмажиться, то залишиться другий...
— Так,— почулася саркастична відповідь,— це буде дуже зворушлива жертва. Тільки той перший, поки дістанеться до озера, навряд чи зуміє віддати наказ. А я не певен, що роботи самі без наказу повернуться до скелі. Уяви: ми в двох-трьох милях від озера, ну вважай — у двох. Робот долає чотири милі за годину. Ми в своїх скафандрах можемо протриматися двадцять хвилин. Але тут слід брати до уваги не лише спеку. Сонячна радіація в ультрафіолеті і нижче — це теж загибель.
— Гм-м,— кахикнув Донован,— бракує десяти хвилин.
— Для нас це все одно, що вічність. I ще одне: щоб потенціал Третього закону зупинив Спіді на такій відстані, там повинно бути багато окису вуглецю і парів металу й неодмінно ознаки корозії. Він там уже кілька годин, і де знаття, що от-от не вийде з ладу, скажімо, колінний суглоб і він не перекинеться? Ми мусимо не просто думати, а думати швидко!
Запала глибока, похмура, гнітюча мовчанка.
Першим порушив її Донован. Він намагався
побороти хвилювання, але голос його тремтів.
— Ну гаразд,— сказав він,— оскільки ми не можемо збільшити потенціал Другого закону додатковими наказами, то чи не варто було б зайти з іншого боку? Якщо посилити небезпеку, то, відповідно, збільшиться й потенціал Третього закону, і так ми повернемо його назад.
Пауелл повернувся до нього в німому запитанні.
— Послухай,— обережно вів далі Донован,— щоб вибити його із "зачарованого кола", треба
збільшити концентрацію окису вуглецю там, де він ходить. Треба повернутися на станцію — там у нас ціла аналітична лабораторія!
— Атож,— погодився Пауелл,— це ж станція-рудник.
— Чудово! Там має бути багато щавлевої кислоти, яка осаджує кальцій.
— Присягаюсь космосом, Майку, ти — геній!
— Може, й так,— скромно погодився Донован.— Я лише пригадав, що щавлева кислота при нагріванні розпадається на вуглекислий газ, воду і старий, добрий окис вуглецю. Курс хімії ще з коледжу, як ти пам'ятаєш.
Пауелл скочив на ноги і ляснув робота-монстра по механічній нозі.
— Гей! — крикнув він.— Ти вмієш кидати?
— Що, хазяїне?
— Будь-що.— Пауелл подумки вилаяв робота-тугодумам схопив скелястий уламок завбільшки з цеглину.— Влуч ось цим у те гроно голубуватих кристалів за кривою тріщиною. Бачиш?
Донован торкнувся його плеча:
— Надто далеко, Грегу. Майже півмилі.
— Стривай,— відповів Пауелл.— Тут весь секрет у меркуріанській гравітації і силі його сталевої руки. Дивись.
Очі робота зміряли відстань із стереоскопічною точністю машини. Він прикинув вагу каменя і відвів руку назад. У темряві його рухи було погано видно, але коли він тупцював, чути було глухі звуки. I раптом камінь чорною цяткою вилетів з тіні на сонячне світло. Його лету не спиняв ні опір повітря, ні вітер,— і коли він упав, прямо з центру "голубого грона" полетіли друзки.
Пауелл радісно закричав:
— Мерщій по щавлеву кислоту, Майку! Уже в напівзруйнованій підстанції по дорозі
до тунелю Донован похмуро озвався:
— Спіді вештається на нашому боці озера, відколи ми погналися за ним. Ти помітив?
— Аякже.
— Мабуть, хоче погратися з нами. Ось ми йому пограємось!
За кілька годин вони повернулися з трилітровими слоїками білого хімікату і похмурими обличчями. Батареї фотоелементів виходили з ладу ще швидше, ніж вони сподівалися.
На своїх керованих роботах вони виїхали на сонце й зосереджено попрямували до Спіді.
Спіді неквапом пострибав їм назустріч.
— Ось і знову ми. Урра! Хто з'їсть сім мішків гречаної вовни, той буде повний!
— Зараз ми тебе нагодуємо,— буркнув Донован.— Він уже млявий, Грегу!
— Я помітив,— стурбовано відповів Пауелл.— Якщо зволікати довше, цей окис доконає його.
Вони наближалися обережно, майже крадькома, щоб не сполохати недоумкуватого робота. Пауелл, хоч і був іще надто далеко від нього, ладен був присягнутися, що Спіді вже готовий стрімголов дременути від них.
— Давай! — видихнув він.— Лічу до трьох! Раз... два...
Дві сталеві руки одночасно викинулися вперед, і два скляні слоїки полетіли паралельними дугами, висвічуючись, як діаманти, в промінні пекучого сонця. Вони розбилися на скалки, але звуку не було чути: лише позаду Спіді заклубочилася хмарка щавлевої кислоти. Пауелл знав, що на гарячому меркуріанському сонці вона шипітиме, як содова вода.
Спіді на мить уп'явся очима в ту хмарку, відтак повільно обернувся й так само повільно почав набирати швидкість. Через п'ятнадцять секунд він легким чвалом мчав до людей. Пауелл не міг розібрати, що говорив Спіді, коли біг, але йому вчулося щось ніби "мине любов, зів'януть квіти..."
Пауелл повернувся до Донована.
— Назад, до скелі, Майку! Він уже вибився із своєї колії, тепер сприйматиме накази. Мені вже стає гаряче.
Вони задріботіли в затінок на своїх тихохідних роботах. Коли увійшли в тінь і відчули приємну прохолоду, Донован оглянувся.
— Грегу!!!
Пауелл озирнувся і ледь не закричав: Спіді повільно, дуже повільно, віддалявся. Він знову входив у свою колію, у своє "зачароване коло", поступово набираючи швидкість. Через бінокль він, здавалося, був зовсім близько. Насправді ж він був недосяжний.
— За ним! — вигукнув Донован і пустив свого робота вперед, однак Пауелл зупинив його:
— Марна спроба, Майку, ти його не зловиш.— Він стис кулаки, відчуваючи себе зовсім безпорадним на плечах у робота.