— Здоров. Сідай пиши.— Степан невдоволено подивився на осавула.— Теж гарний... Не просвистіти б нам, осавуле, з цією сивухою останнього розуму.
-Що писати? — Мишко не дивився на отамана, а на Матвія крадькома зло зиркнув: вівця рязанська, встиг набрехати.— Зранку писати...
— Що казатиму, те й пиши. Хоч зумієш?
Мишко знайшов у воєводиних палатах папір, чорнило,
перо... Сів до столу, схилив набік пудову голову... Ще раз зневажливо глянув на Матвія.
— Давай.
— Брате! — почав говорити Степан, походжаючи по світлиці.— Ти сам розумієш... Ні, зачекай, не так...
— Кому цс ти? —спитав Матвій.
— Шахові перському. Брате! Бог, котрий, як ти сам відаєш, управляє государями не так, як цілим світом, цієї ночі порадив мені добре діло. Я тебе вельми полюбив. Треба нам з тобою об'єднатися проти гнобителів...
— Зачекай трішки,— попросив Мишко.— Загнав. Гнобителів... Далі?
Матвій зачудовано й шанобливо дивився на отамана й слухав.
-— Я прикинув: хто більше мені в дружки годиться? н іхто. Тільки ти. Я посилаю до тебе моїх послів і кажу: учинімо дружбу. Я гадаю, в тебе вистачить розуму, і ти не відмовишся од такої вигідної моєї пропозиції. Наперед знаю, що ти з великою охотою погодишся зі мною, я називаю тебе другом, на якого покладаюсь. У мене численне військо і стільки ж багатства всякого, але є потреба в бойових припасах. А також в інших припасах, харчувати військо. У тебе всіляких припасів багато...
— Зачекай, батьку. Багато... Так?
— У тебе припасів багато, навіть лишок є, мені відомо. Виділи частку своєму другові, я заплачу тобі. Я не думаю, що тобі відрадять прислати це мені. Та коли так вийде, то знай: скоро побачиш мене з військом у своїй землі, я прийду і силою візьму, коли ти через дурість не захочеш дати добровільно. А війська в мене — двісті тисяч.— Степан підморгнув Матвієві.
— Так,— сказав Мишко.— Думаєш, клюне?
— Отож вибирай: або ти мені друг,,або я прийду й повішу тебе. Печать є у нас?
— Своєї нема. А воєводину прихопив тут!.. Про всяк випадок: добряча печать.
— Притисни воєводину. Пора свою мати.
— Матимемо, зачекай.— Мишко ляпнув воєводиною печаттю в аркуш, помилувався на свою писанину і на красуню печать.
— Збери сьогодні всіх писак астраханських: писати листи в городки й села,— звелів Степан, подаючи осавулові пласку темну пляшку.— Багато треба! Порозсилаємо в усі сторони.
— Порозсилаємо,— сказав Мишко, беручи з отаманових рук пляшку. А йому показав аркуш.— Чисто указ государів!
— Добре діло,— похвалив Матвій отаманову думку — ці листи: він давно торочив про них.
— Шахові сьогодні послати. Скажи Федорові: нехай підбере трьох козаків...— Степан узяв у Мишка пляшку
з сивухою, ковтнув.
— Коли ж уверх підемо? — спитав Матвій.
— Підемо, Матвію. Погуляємо й підемо. Наберися терпіння. Дай трохи ділу зав'язатися... Нехай про нас ширше взнають, увесь люд,— нехай ждуть дорогою, щоб нам не ждати. Нехай і листи походять по світу... Треба було раніше з цим додуматися: ще з зими. Коли треба, то жодного диявола з порадою немає! — Степан відпив ще з пляшки.— Цікаво, кажеш, як уцілів царевич? — спитав він легко й весело.
— Страшенно цікаво. Як же це він, сердешний...
— 0, то ціла казка, Матвію. Всякого з ним прилучалось... Я тобі якось розкажу.
ЧАСТИНА
III
СТРАТА
А в Москву писали й писали...
Думний дяк читав цареві та його найближчому оточенню широке донесення, складене за відомостями, одержаними з району повстання:
— "...Великого государя зрадили, того лиходія Стеньку в місто пустили. І лиходій Стенька Разін боярина і воєводу князя Івана Семеновича Прозоровського кинув з розкату *. А котрі татарове були під твоєю, великого государя, високою рукою, і ті татарове тебе, великого государя, зрадили й одкочували до нього, лиходія, до Стеньки. А двох синів боярських він, Стенька, на міській стіні повісив за ноги, і висіли вони на стіні добу. І одного боярського старшого сина, знявши зі стіни, зв'язав, кинув з розкату ж таки, а другого боярського меншого сина, на прохання матері його, знявши зі стіни і поклавши на лубок, одвезли до матері в монастир. А інших астраханських начальних людей, і дворян, і дітей боярських, і те-зеків усіх, і котрі з ним, Стенькою, в облозі воювали, побив. І в церквах божих образи окладні порубав, і великого государя грошову казну всю побрав, і всякі бумаги в приказах попалив з бісівськими танцями, і добро боярських і всяких чинів начальних людей у тому городі Кремлі все пограбував. І аманатів із Астрахані одпустив по кочовищах їхніх, і тюрми порозпускав. А боярська дружина і всяких начальних людей дружини всі живі, і нікого тих дружин він, Стенька, не бив. '
1 Розкатом у XVII столітті називали, напевно, всяку споруду, яка практично слугувала ще й цілям оглядової висоти; вежі кріпосних мурів, лобні місця, дзвіниці.— Приміт. автора.
А був він, Стенька, в Астрахані тижнів зо два і пішов на Царицин Волгою. І після себе зоставив він, Стенька, в Астрахані товаришів своїх, лиходійних козаків, з десятка по два чоловіка; а з ними, лиходійними козаками, зоставив в Астрахані начальним чоловіком товариша свого Ваську Уса.
А стольник і воєвода князь Семен Львов нині в Астрахані живий. А коли йому, лиходієві Стеньці, астраханська висилка на Волзі здалась, і він, лиходій Стенька, учинив круг, і на кругу говорив: чи любо вам, отамани молодці, простити воєводу князя Семена Львова? І вони, лиходійні козаки, на кругу кричали, що простити його їм любо.
А з Астрахані він, лиходій Стенька, до Царицина йшов Волгою два тижні.
І прийшов він, лиходій Стенька, на Царицин, послав од себе на Дон лиходійних козаків з братом своїм Фрол-ком — усіх чоловік 500 з грішми і з усяким грабованим добром, та з ними вісім гармат. І в нього, у лиходія Стеньки, на Царицині були круги многі.
А з Царицина він, лиходій Стенька, пішов під Саратов. А кінних людей у нього, Стеньки, немає жодного чоловіка, тому що котрі кінні люди у нього, Стеньки, були, і в них коні у всіх попадали.
А стружки у нього, Стеньки, невеликі, чоловіка по десяти, і в більшому чоловіка по двадцяти в стружку, а в інших човнах чоловіка по п'яти. А котрих нёвольних людей з посадів і стругів неволею до себе він, Стенька, брав, і в тих усіх людей оружжя немає.