— У нас ні грошей, ні запасів немає, пропадати, чи що?!
Хай дає платню!
Вийшов воєвода, поздоровкався із стрільцями. Стріль-'ці промовчали на привітання.
— До цього часу, діти мої,— заговорив воєвода,— казни великого государя до мене не прислано...
— Пропадати, чи що?!
— Але я дам вам свого скільки можу! Дамо вам із скарбниці митрополита; Троїцький монастир теж допоможе. Тільки ж ви не дайте взяти нас боговідступникові й зрадливцеві. Не піддавайтесь, брати й діти, на його зрадницьку принаду, постійте доблесно й мужньо проти його лиходійської сили, не шкодуючи життя свого за святу соборну й апостольську церкву,— і буде вам милість великого государя, яка вам і на думку не спаде!
Похмурі, непроглядно чужі обличчя стрільців. Ні, це не опора в біді смертельній, ні. Нічого і втішати себе марно.
Воєвода, митрополит, іноземці-офіцери розуміли це.
— Пан... Іван Семеновічш,— заговорив Бутлер від імені найближчих своїх, що стояли тут же на ганку.— Мі просить пофернуть наш сфобода, котрий нам дан, колі мі прийшоф на цей берег. Мі пофинні фіконувать інший накас царська феличність... Мі будем їхать Персія.
— Іди ти к дияволу,— неголосно сказав воєвода.— Втікати зібрався? — І повернувся до Бутлера: — Зачекати треба, капітане! Служба цареві тепер тут буде. Тут! Устигнете в Персію.
— Чшому? Мі пофинні Персія...
— Отут буде і Персія, і Туреччина, і... чорт з рогами. Не можна нас кидати. Не можна! Недобре так! Не по-божому!
— Бути лихові,— сам собі сказав митрополит.— Щури побігли. Ну, держись, Астрахань! Це вам не Заруць-кий, це сам сатана йде. Пресвята Мати Божа, укріпи хоч цих людей, дай сили, царице небесна, матінко. Треба стояти!
Скликавши духовенство, митрополит улаштував хресний хід навколо всього Білогорода. Вийшло урочисто й печально; всі розуміли: лихо неминуче, старалися від душі.
Попереду несли ікону Божої Матері; прекрасний лик Матері, яка пригорнула до себе немовля, вселяв у душі людей святий жах далекої страти на горі.
Обходили довкола стіну.
Щоразу, як процесія доходила до воріт, служився молебень.
Прозоровський з військовими оглядали міські укріплення. Обійшли також стіни, оглянули гармати, порозводили по бійницях і по стрільницях стрільців з рушницями, з бердишами, з рогатинами, порозставляли гармашів, затинників біля затинних пищалей; біля всіх воріт поставили ворітників. Щоб припинити всякий зв'язок міста із зовнішнім світом, звеліли позавалювати всі ворота цеглою.
На стінах товклися не тільки стрільці, гармаші й за-тинники, а й посадські — хто з пищаллю, хто з самопалом, хто з сокирою або списом, а інші з камінням. Понаносили купи дров, наливали у великі казани воду — щоб потім, під час штурму, кип'ятити її й прямо з казанів лити зверху на обложників.
Однак великого пожвавлення не помітно; з тривогою і з неабиякою цікавістю поглядають із стіни вдалину.
— 1 ільки не бійтеся, хлоп'ята! — підбадьорював воєвода.— Нічого вони з нами не зроблять. Посидимо щонайбільше з тиждень. А там військо надійне: гінці наші зараз до Москви під'їжджають...
— А де ж це князь Семен? — запитували воєводу.— Які вісті від нього?
— Князь Семен... Він прийде! Гінців на Москву ми надійних послали, бистрих — скорю добіжать. Постійте, діточки, за царя і церкву святу, не дайте лиходієві учинити розбій — цар і господь не зоставлять вас.
Військо Разіна стало на урочищі Жарені Бугри — уночі приготувалися штурмувати Астрахань.
А вже й скрадалася ніч, сутеніло.
Степан був спокійний, навіть веселий, дивний... Вогнищ не велів розкладати, ходив потемки з осавулами серед козаків і стрільців, неголосно говорив:
— Ну, ну... Страшнувато, хлопці. Кому ще страшно?
З пітьми озивалися — теж весело, неголосно:
— Годі тобі, батьку!.. Чого?
— А стіни? Чого... Подушками, чи що, звідти кидатимуться? Це ви... не храбруйте поки що: можна гриб з'їсти, та треба за ним полізти.
— Бог дасть, батьку!..
— Бог дасть, хлоп'ята, бог дасть... Воно й обмирати загодя — негоже, справді. Звичайно, стіни високі, та ми лазити вміємо. Еге?
Чи розумів Степан, що треба йому отак походити серед своїх, поговорити, чи й зовсім не думав про це, а хотілося самому подати голос, та й тільки, послухати, як озиватимуться,— та саме вчасно він затіяв цей обхід, дуже це вийшло добре, доречно. Голос у Степана грубий, сильний, а коли він не горлає, не злиться, голос його — рідний, розумний, милий навіть... Він наче все підсміюється, та відчувається, що — люблячи, відверто, без потайного образливого умислу. Красивий голос, уся душа його в ньому — велика, сильна. У кого душа з перевивом, там голос непростий, плетений, там теж буває красиво, але завжди підозріло. Тільки нелукава душа вчувається в голосі виразно і просто.
— Ну, все готове? — спитав Степан осавулів, коли зовсім стемніло. Вони стояли купкою на краю лобастого пагорба; знизу, з мокрої долини, тягло сирістю; мирно кумкали жаби.
— Готове.
— н ічка ж підгодила...— Степан помовчав, подихав вільно вологим повітрям болітця. І став розказувати свій задум.
Говорили всі тихо, спокійно.
— Ми з тобою, Іване, підемо Болдинською протокою, Федір з Василем прямо полізуть. З протоки ми звернемо в Черепаху...
— Угледіти б її, ту Черепаху...— сказав Іван.
— Пошли вперед, хто знає... він нам мигне вогником.
— Ну?
— З Черепахи ми з Іваном запливемо в Кривушу, там не промажемо, там я знаю, і ми опинимося з південного боку городка: нас там не ждуть. А ви, Василю, Федоре, як підступите до стіни, то мовчіть поки що.
А коли почуєте наш "нечай", валіть із шумом. Де-небудь та перемахнемо... Раніше за нас тільки не лізьте: треба з усіх боків оглушити. З богом, хлопці! Візьмемо городок, ось побачите.
15
Тягучу тишу ночі розірвали дзвони. Задзвонили всі дзвіниці астраханські: козаки пішли на приступ.
— Дерзайте, браття й діти, дерзайте мужньо! — голосно говорив воєвода, оточений стрілецькими головами, дворянами, дітьми боярськими, піддячими й приказ-ними.— Дерзайте! — повторював воєвода, одягаючись у панцир.— Нині настав слушний час за великого государя постраждати, доблесно, навіть до смерті, сподіваючись на безсмертя й великі нагороди за мале терпіння. Коли тепер не постоїмо за великого государя, то всіх нас спіткає дочасна смерть. Але хто хоче, в надії на бога, одержати блага й утіхи зі всіма святими, той постраждає з нами в цю ніч і в цей час, не схиляючись на принади боговідступника Стеньки Разіна...