Я прийшов дати вам волю

Сторінка 62 з 111

Василь Шукшин

— Не знаю, чого ти ганяєшся.

— Я інших із собою підбиваю — вільних людей. Ти думаєш, їх нема на Русі, а я думаю — є. Отут наша з тобою розвилка. Добре, що чесно все сказав: я тепер буду спокійний. Тепер я тебе не займу: немає на тебе зла. І не бійся ти мене тепер... Ви мені — не загроза. Стрінешся в бою — зарубаю, як собаку. А так живи. Не збагну я тільки, Фроле: чим тобі життя таке миле, що ти його, мов любу наречену, бережеш і жалієш? Адже погане таке життя! Навіщо його берегти,суче, якщо воно раніше смерті від страху обмирає) Чого так жалко кидати? З молодицею спати солодко? Чи, може, добре попоїсти любиш?.. Чого ж так учепився? Не було тебе... І не буде. А народився — і давай тремтіти: коли б не згинути! Тьху!.. Ну — згинеш, що ж тут зміниться?

— Степане, ти молодим у бога вірив...

— Не вірив я в нього ніколи!

— Брешеш! Я бачив, як ти в Соловках лобом бився. Навіть я менше вірив...

— Ну, може, вірив. То й що?

— Я не знаю, чим тобі життя твоє так остогидло, та гріх же інших на убій зманювати. Про себе тільки думаєш, а на інших тобі... Іди он у Дон кидайся, коли жити набридло. Навіщо ж інших підбивати? Не мудра штука голову скрутити, Степане, мудра штука приставити! Я хоч теж не дуже вірую, але тут і дурень добере — гріх. Перед людьми гріх — заведеш і занапастиш. Перед людьми, не перед богом, перед отими самими, які підуть за тобою...

— Такі, як ти, не підуть.

— Підуть — ти вмієш, заманиш. У тебе... чари, як у відьми,— іти за тобою легко, навіть аж радісно. Я он насилу вивернувся... протверезився. Звісно, це все через те, що самому тобі недороге життя. Я розумію. Це така солодка отрута, гірша од вина. Я теж не тікав ні від татар, ні від турка, ні від шахових людей... Але там я якось... свою користь, чи що, знав... та ні, теж не те кажу — я не жадібний. Але ж там я не боявся, ти знаєш...

— Там... Я знаю: там — це як собаки: перегризлися й порозбігались. Там розуму великого не треба.

— Але ж там теж убивають. Ти кажеш: я найбільше смерті боюся...

— Може, й не боїшся. Тільки тобі — за манаття якесь не шкода життя віддати, а за волю — шкода, тобі здається, що за волю — це собаці під хвіст. От я й кажу — підневільний ти. Інакше ти думати не будеш, і даремно я тут із тобою час марную. А мені, якби ти мене спитав, над усе на світі воля дорожча.— Степан прямо подивився в очі Фролові.— Чи повіриш: мені за людей соромно, що вони наругу над собою терплять. То жаль їх, а то — прямо побив би всіх до крові, дурнів. Отак. Згинь з-перед очей моїх, Фроле: знов тебе ненавидіти став. Згинь! Раз уже сказав, не займу — не займу. Але — йди.

Фрол підвівся, пішов до коня.

Степан теж устав.

— Гади ви повзучі! — крикнув Степан.— Я тобі душу відкрив тут... Дурень я! їдь! Ублажай своє життя дорогеньке! Погань! — Степана хитнуло від слабості... Він опустив голову, зціпив зуби й став дивитися вниз, у землю.

Фрол скочив на коня, крутнувся...

Прикинув, побоюватися нема чого — Степанів кінь далеко, сказав спокійно:

— Од погані чую. Іди до своїх любих свистунів, вони ждуть не діждуться. На тім світі побачимось, тільки я туди трохи пізніше з'явлюсь.

Степан подивився на осавула... І все-таки не знайшов би він зараз у собі бажання вбити його, навіть якби наздогнав і справився неоружний з оружним,— не було бажання. Дивно, що не було, але так.

Фрол розвернувся й поскакав геть.

Степан пішов до свого молодого коня. Коник винувато

підвів голову, покосував сторожким оком, переступив ногами...

— Не бійся, дурненький,— лагідно заговорив Степан.— Не бійся.

Почувши добре в голосі людини, кінь лишизся стояти. Степан обійняв його, поцілував у лоба, в шию, в очі, безмежно добрі, терплячі.

— Прости мене... Прости, Христа ради.— За що, Степан не знав, тільки хотілося в кого-небудь просити прощення.

Кінь сіпав головою, стриг вухами.

— Прости!..— сказав іще Степан.

Потім ішли поряд — кінь і людина. Голова до голови. Довго йшли, повільно йшли, наче виходили на берег з каламутної, в'язкої води.

Сонце сходило над землею. Молодий ясний день простував їм назустріч, легко розкидаючи по степу дорогі зелені килими.

5

Одразу, як Степан поскакав за Фролом, Кіндрат розбудив Івана Чорноярця, і той, погано тямлячи, що до чого, не сідлаючи коня, помчав навздогін отаманові. За ним ув'язалося ще десятків зо два козаків — ті й поготів не знали, куди треба, навіщо? Устигли второпати тільки: десь у степу отаман. Сам. Але степ — великий: не знайшли отамана. Вернулися.

Стрілись недалеко від табору.

— Ач, скільки вас посхвачувалось! — насмішкувато вигукнув Степан.— На одного Фрола?

— Утік, чи що? — спитав Іван.

— Утік.

— А чого він приїздив?

— Листа привіз од Петра Дорошенка. їдьмо прочитаємо... поганий лист.

— Ти... вже читав, чи що? Як знаєш, що поганий?

— Я Петра знаю, не листа. Петра самого знаю. Та іншого Фрол не привіз би. Він привіз якраз такого... поганого... З коня я впав, Ваню,— несподівано признався Степан. Ним заволоділо якесь дивне хороше почуття — легко зробилося на душі, легко, навіть смішно було сказати, що — ось, таке діло: упав з коня.— Уперше в житті.

В отамановім наметі сидів Стир, вертів у руках гетьманового листа. Він не вмів читати. Побачивши отамана, підвівся назустріч йому з листом.

— Чув, від Дорошенка... Як він там? До нас не схиляється?

Степан узяв листа, вчитався... Мовчки пошматував його, кинув на землю. Постояв, дивлячись униз, зітхнув із стогоном, гірко й почав раптом періщити канчуком клапті листа. Періщив і скреготав зубами. Усі мовчали.

Степан одвів душу, підійшов до лежака, сів. Довго теж мовчав. Легкість ураз зникла, наче знову штовхнули у воду, в зелену, в'язку, і він весь шубовснув у неї.

— Царем лякає Петро,— сказав він.— Ти хотів знати, Стирю, як там Петро Дорошенко?

— Я. Та всім охота...

— Ось, царем лякає. Даремно, мовляв, піднялися — не треба... страшно, каже. Не радить. От, знай, коли охота.

— Налякав бабу...— почав був Стир, але отаман перебив його, не дав доказати.

—— Ох, який хоробрий!..— Він прищулив око на діда.— Ти глянь на нього — царя не боїться. А я ось боюсь! Що?

— Нічого. Треба було вдома сидіти, раз боїшся.— Стир не хотів бачити, що Степан накипає каламуттю, не хотів показувати, що його страшить отаманів гнів,— іноді це допомагало зупинити грозу.