— Ох, та на кого ж ти нас покидаєш?.. Та чого ж тобі не живеться вдома? Та чи так уже гірко тобі, з нами? Та рідний ти мі-ій...— з болем непідробним голосила Олена.
Степан підвів голову, якусь хвилю тупо дивився на дружину... Зрозумів, що це прощаються з ним-.
— Ну, мать твою... Одспівують уже,— сказав невдо-волено.
Опустив голову, попросив:
— Перестань.
З
Ішли на стругах угору Доном. А верхівці —берегом.
Усіх охопила хмільна радість. Безмежна була віра в новий похід, у щастя отаманове, в його удачу.
Весна трудилася на землі. Могутня, весела сила її обіцяла скоре тепло, життя.
Степан їхав берегом.
Останніми днями він. наблизив до себе Федька Шолу-дяка. Подобався йому цей. зовсім позбавлений— страху та совісті вихрест, калмик родом, шибайголова, нічний ро-бітничок. Був він і справді рідкісний чоловік—спритністю, кмітливістю, незвичайною витривалістю й терпінням.
Федько їхав поряд із Степаном, дрімав у сідлі: напередодні добряче випили, він не проспався. Похмелитися отаман нікому не дав. І сам теж не похмелився.
Степан трохи відстав... І раптом щосили уперіщив Федькового коня канчуком. Кінь підскочив, Федько дивом усидів у сідлі, наче, скажи, приріс до коня, тільки голова смикнулася.
Степан засміявся. Похвалив:
— Молодець.
— Е-е, батьку!.. Мене з сідла та з молодиці тільки смерть стягне,— похвалився Федько.
— Ну? — не повірив Степан.
— їй-богу!
— А хочеш, виб'ю? Під заклад...
— Хочу. Поспати. Дай виспатися, тоді виб'єш.
Степан знову засміявся, похитав головою:
— Іди в стружок виспися.
Федько підстьобнув коня й поскакав, веселий, до берега.
Ззаду отамана торкнув козак, який щойно під'їхав, сказав неголосно:
— Батьку, там біда в нас...
— Що? — стрепенувся Степан; усмішку його мов вітром здуло.
— Іван Чорноярець козака зарубав.
— Як? — Степан очманіло дивився на козака, не міг зрозуміти.
— Зовсім — на смерть, голова одлетіла.
Степан різко сіпнув повід, розвертаючи коня... Але побачив, що сам Іван їде до нього в оточенні сотників і козаків. Вигляд в Івана пригнічений.
Степан почекав, поки вони під'їдуть, сказав коротко:
— їдь за мною.— Підстьобнув коня й поскакав у степ, у бік од війська.
Іван скакав за ним. Мовчали.
Далеко від'їхали... Степан осадив коня, почекав Івана.
— Як вийшло? — зразу спитав він осавула.
— П'яні вони... Полізли один на одного, до шабель дійшло. Я присмирити хотів, він — на мене... Козак добрячий.— Іван чомусь глянув на свою правицю, немов боявся побачити на ній козакову кров.
— Хто?
— Макар Заїка, хоперець.
— Ну?^
— Ну й рубонув... Сам не знаю, як вийшло. Не хотів.— Іван хмурився, не міг підвести голови.
Степан мовчав.
— А чого такий весь? — раптом розлючено спитав він.
— Який? — не зрозумів Іван.
— Тобі не осавулом зараз із таким виглядом, а гній вичищати з хліва! Тільки заревти лишилося!..
— Жаль козака... Не хотів же. Що ж мені, веселитися тепер?
— Ти цей жаль забудь! Рубонув — рубонув, ну і все. А нюні розпускати перед військом — цього я тобі не дам. Ти — вожак! Станься завтра: дістане мене стрілець якийсь, хто все в руки візьме? Хто, коли осавули мої гірші за сонних курей? Треба про це думати чи ні? Жаль? Ніч настане — пожалій. Сам.
Помовчали.
— І мені жаль. Іншим часом я б тебе живого разом з убитим закопав,— докінчив Степан.— За козака.
Іван зітхнув:
— Іншим часом... Іншим часом я сам трохи остерігся б із шаблею — нечистий підштовхнув. Козак же гарний... я його знав добре. А то як сказився: очі червоні, нікого не бачить... аж страх бере. Я вже з ним і так і сяк — не чує нічого й не бачить. Ну, і ось... і вийшло.
— Надалі за пиятикою гляди гарненько. Ні краплі, ні ріски в поході! їдь з-перед очей і не показуйся такий. І козакам не показуйся на очі. Очухайся сам де-небудь.
Іван поскакав назад, Степан — у голову кінноти.
Стурбовані подією, на нього очікували Федір Сукнін, Ларко, Стир, дід Любим. Убивство воїна-козака своїм же козаком — діло рідкісне. Боялися за Івана: якщо отаман не в пору пригадає військовий закон, осавул може накласти за козака головою. Траплялося, ховали в одній могилі обох козаків — убитого і вбивцю його, живого, при цьому зовсім не розбиралися, чому і як сталося вбивство.
Степан налетів на осавулів:
-— Був наказ: у поході в рот не брати?! Був чи не був?
— Був,— озвався за всіх Федір.
— Куди дивитесь?! До дуру вже допиваються!..
Мовчанка.
— Івана не виню, рубонув правильно. Надалі сам рубатиму і вам велю. Усім скажіть! Хай на себе нарікають.
Осавули нишком з полегкістю зітхнули — пронесло з Іваном.
— Макара поховати як годиться,— звелів отаман.— І хреста поставити.
На виду в городка Паншина стали табором. Стояли дві доби, чекаючи, коли підійде із своїми Чортоус; домовилися через посильних зустрітися тут.
Через три дні надвечір на обрії з'явилися вершники Васька Уса.
Василь Родіонович Ус (Чортоус) був на той час літнім, досвідченим воєначальником, пройшов дві війни, похід на Москву... Похід був, правда, невдалий і гіркий — од Москви козаки тікали, кидаючи дорогою мужиків, які до них пристали, але невдача не зламала Василя, не остудила його пристрасті до війни й походів. Був він ще міцний, гордий, московський похід забув.
Степанові сказали про вершників. Він вийшов із намету, теж дивився з-під руки. Він, мабуть, хвилювався:, хотілося схилити славного Васька до себе.
— Кого більше в нього? —спитав у козаків.
— Більше з Вишнього Чиру,— став пояснювати козак, котрий їздив нарочним до Василя,— голота. І запорожці є — ще з війни з ним...
— Ти їздив до нього? —спитав Степан козака.
— Я.
— Як він?
— Нічого... Подивлюся, каже. Що, мовляв, за отаман, подивлюся.
— Козаків прийняти добре,— звелів Степан. І замовк. Ждав. Має звершитися важливе: Ус поставить під верховну команду Разіна свої козацькі загони. Або — не поставить: Ус козак сильний, чутка про нього на Дону добра... Степан його не знав (дім Усів у Роздорах, та й там він буває раз на рік за обіцянкою — вічно в походах); його добре знав Сергій Кривий, Усів дружок. Сергій і розповідав Степанові про Василя. Сергій же сказав, що Ус — козак аж ніяк не дурний, але бикуватий: упреться — з місця не зрушиш, а коли приловчитися й захомутати його — оратиме.