Круг промовчав. Чорноярець — це ще не "голова".
Іван одійшов убік, до Степана. Степан мигцем глянув на нього і знову заходився похльоскувати канчуком чобіт. Він слухав круг.
Вийшов Федір Сукнін.
— Моя думка: на калмиківі — голосно сказав він.
Круг мовчав.
— На калмиків, брати! — ще раз закликав Федір.
І знову круг відповів мовчанням. Федір теж долю війська за чупринку не тримає.
Федір пішов, не виказуючи засмучення.
Дивилися на Степана. Ось у чиїй руці доля...
— Батьку, яка твоя думка?! — гукнули.— Скажи!
Степан зволікав. Степанові треба розпалити обстановку.
— Скажи, батьку! — горлали.— Більш нікого слухати не будемо! Скажи сам!..
Степан підвівся на пагорбі. Помовчав... Оглянув усіх.
— Думка моя: пора нам побачитися з боярами! — сказав він міцно й просто. Помовчав, обвів усіх поглядом і ще сказав: — Га?
— Любо!! — ухнув круг. Ждали цього.
— Постояти б нам тепер усім і зрадників на Русі повиводити, і чорному люду дати волю!
— Любо, батьку! — радісно ревла громада. Давно ждали цього: цілу зиму потихеньку плекали ці думки — про зрадників бояр, тепер горлали відкрито, тому й раділи.
— Як же йти? — спитав Степан.
Ось почався різнобій. Це кревно стосувалося всіх тут.
— Волгою! —гукали донці.— Дорога знайома!
— Доном! Навпрошки, мимо Танбова!—закликали прийшлі.—г Нам ця дорога теж знайома.
Гамір зчинився неймовірний. Там і тут штовхали вже один одного в груди. Це питання корінне — як іти. Як іти, так і воювати, донці, котрі тямковитіші, розуміли це;
збіглі мужики гарні в рідних своїх місцях, там один битий молодець вартий трьох: там він і поквитається швидко з боярином, і дорогу покаже вірну, і з собою підмовить не дружка, то кума, не кума, то свояка... А донцям люба Волга, і Степанові теж, але треба зараз перекричати прийшлих, не самі ж вони тепер.
— Мимо Танбова,— ми там весь хліб по селах полупимо! Чим Дон годуватиметься? Звідки привезуть?! У нас тут дітлахи лишаються,— надривався козак, звертаючись до прийшлих.
— Зате — наша рідна дорога!—стояли на своєму прийшлі.
— Нам Волга така сама рідна!
— Хто до нас на Волзі пристане?! Мордва косопуза?!
— А хоч і мордва! Не люди, чи що? Не сама мордва, а й татарин, і калмик пристане! — гнули своєї козаки.
— А що з ними робити? — горлали прийшлі.
— Аз тобою що робити? Ти сам голий як бубон прийшов. Тебе прийняли?! А ти тепер пику од мордви відвертаєш? На Волгу, браття! Там — привілля!
— Ходімо поки що до Паншина. Там іще разок помізкуємо,— сказав Степан.— Туди Васько Ус пообіцяв прийти. Разом помізкуємо. Все.
У круг протиснулися посланці від городка Черкаська на чолі з попом. Люди всі літні, поважні. Степана знали, знали щедрість його.
— До тебе, отамане.
— Ну?
— Покарав нас господь бог,— почав піп,— погоріли храми наші... Бачиш?
— Бачу,— сказав Степан.
— Ти багатий тепер... на богомілля в Соловки до Зо-сима ходив...
Степан насупився:
— Ну? Далі?
— Дай на храми.
— Дулю! — різко сказав Степан.— Хто Москві на козаків нашіптує?! Хто перед боярами стелиться?! Ви, кабани годовані! Ви наїдаєте пики на царевих подачках! Згинь з очей, жеребець! Краще свиням викинути, ніж вам оддати! Перші доносити на мене поповзете... Мабуть, уже й послали, зміюки слизькі! Знаю вас, попів... У царя просіть. А то — на мене йому жалієтесь і в мене ж на хра-ми просите. Геть з очей!
Піп не чекав такого.
— Безсоромнику! Скурвий сину! Я по-християнському до тебе...
— Лизоблюде царський, у мене допомоги просиш, а як вийде невдача в нас — перший проклинатимеш. Теж по-християнському ?
Наперед вийшов літній козак із домовитих:
— Степане... Ось я не піп, а теж прошу: поможи церкви позводити. Як же православним без них?
— А навіщо церкви? Вінчати, чи що? Та хіба не однаково: хай стануть у парі під вербою, затанцюють — ото й повінчались. Я так вінчався, а живу ж — громом не вбило.
— Нехрист! —— вигукнув піп гнівно.— Чи не від твого це богохульного наущення церкви погоріли?
Степан утупився в попа:
— Згинь з очей, сказав! А то зараз у мене хлиснеш водиці!.. Дармоїд смердючий. По-християнському він... Ану, скажи мені по-християнському: за що Никона в Москві повалили? Чи не за те, що хотів хвоста підрізати боярству? Га?
Піп нічого не сказав на це, повернувся й пішов.
— Усіх, усіх розніс,— докоряла бабця Мотря хрещеникові.— Ну, Корнія — дідько з ним, обійдеться. А жильця навіщо ж у воду посадив? Попа навіщо ганьбив?..
— Усіх їх з Дону повитурюю,— без усякої погрози стомлено пообіцяв Степан. Він на якийсь час лишився'без людей, удома.
— Страшно, Степане,— мовила Олена.— Що ж тепер буде?
— Воля.
— Убивати, чи що, за волю оту прокляту?
— Убивати. Без крові її не дають. Не я так завів, тож нічого всіх покійників на мене вішати. Забагато буде. Дай горілки, Олено.
— Через те й п'єш,— совість мучить,— сердито проказала набожна Олена.— Кажуть же люди: замучить чужа кров. Оце вона й мучить тебе. Мучить!
— Цить!.. Молодице. Не лізь, куди не просять. Бояр, либонь, не мучить... Іще раз кажу: не просять — не лізь.
— Просять! Ще й як просять! — Олена збунтувалася. Тут, у Черкаську, її підігріли.— Проходу від людей нема! Кажуть: на чужині невірних бив і дома своїх же, християн, б'є. Якої тобі ще волі треба?! Ти й так вільний...
Іншим разом Степан віднадив би дружину окриком, може, навіть джигонув би згарячу канчуком, якого завжди носив на руці й забував іноді зняти вдома. Але — відчував: дай забути людям страх, багато хто заговорив би, як Олена. А то ще й образливіше — розумніше. Це дивувало Степана, сердило... І він сказав, намагаючись зберігати спокій:
-— Я — вільний козак... Та куди ж я подіну свої вільні очі, щоб не бачити голих і голодних, бездомних... їх на Русі — греблю гати. Я, може, жалість утратив, та сумління я не втратив! Не упустив я його з коня в чистому полі!.. Жалко?! В гробину їх!..— Степан пополотнів, до хрускоту в пальцях стиснув руків'я канчука.— Згинь з очей, дурепо!
Олена пішла була, та Степан схопився, загородив їй дорогу, близько нахилився їй до обличчя:
— А їм не жалко!.. Брата Івана... тварюки потайні."— Спазма здавила Степанові горло; на очах з'явилися сльози. Та він вів далі: — Де ж їхня жалість? Де? Бони мені рота землею забили, щоб я не докричався до неї, до їхньої жалості. Щоб у мене навіть крик або молитва яка з горла не вийшла — не хочуть вони тривожити свою совість. Ні вже, лишили живого — хай на себе й нарікають. Не буду я тепер проклинати даремно. І не молитимуся — страчуватиму! Іди послухай, що прийшлі про бояр кажуть: тварюки! Гірші за тварюк! Хіба що людського м яса не їдять. А кров п'ють. А попи... Тьху! Милостивці! Тварюки!.. Кого ж ви тут за кров совістите! Кого-о?!