— Господи!.. Хоч трішечки ж побудь зі мною. Да вони дінуться, твої козаки! Сплять іще всі...
— Побуду, побуду. Спи. Мені треба.
Степан надів шаровари, чоботи... Накинув каптан і вийшов із землянки. Городок спав. Тільки вартові ходили вздовж засіки та чиєсь самотнє багаття сиротливо блимало біля однієї землянки.
Степан підійшов ближче до багаття... Двоє п'яних як дим козаків, обнявшись, гомоніли.
— Ти мені її покажи... Покажи, гаразд?
— Гаразд.
— Не забудь тільки, гаразд? Покажи, не забудь...
— Кого?
— Оту-о...
— А-а. Ні, вона для нас — тьху!
— Хто?
— Ота-о, Манька.
— Яка Манька?
— Ну, ота-о!
— А-а. А ми її уламаємо...
— Кого?
— Ну, оту-о...
Степан постояв, послухав, усміхнувся й пішов далі.
Чудовий був цей світанковий час золотавого дня золотої осені. Свіжий вітерець ледь ворушив листя на вербі й шелюзі. Супокій, мов сонна лінь, супокій тримав землю. Вся вона, не така вже й безмежна, ніжилася ще в долонях супокою. Незабаром попрокидаються люди... Знову — в суєті, в словах — з'явиться пиха в людей, але оце зараз, коли такий супокій,— таке все це пусте, уся ця суєта, слова... Навіть смішно.
Степан увійшов у землянку, де поселилися Іван Чорноярець із Стирем: ці двоє повсякчасно сварилися, але повсякчасно — мовчки — дружили, завжди жили разом.
Іван легко відірвав голову від каптана, що правив йому за подушку. Спитав стурбовано:
— щ°?
— Нічого, погомоніти прийшов.— Степан глянув на Стиря, що спав, сів на лежак до Івана.
— Учора я сон чудний бачив, Ваню: немов ми з батьком торгуємо в татарина коня буланого. Добрий кінь!.. А татарин ціну скажену загнув. Ми з батьком і так, і сяк,— нізащо. Дивлюсь я на батька, а він мені моргає: "Стрибай, мовляв, на коня й скачи". У мене душа заграла... Я вже прикидаю, з якого боку краще стрибнути. Хотів стрибнути, та згадав: "А як же батько тут?!" І прокинувся.
— Було коли-небудь таке? —спитав Іван, переборюючи похмільний біль у тілі: цілий день прохворів Іван.
— З батьком — ні, з братком Іваном було. Послав нас якось батько пару коней купити, ми їх силком одбили, а гроші прогуляли. Батько відшмагав нас, коней повернув...
Іванові ще й шкода, що недоспав. Позіхнув.
— Ти чого прийшов: сон розказати?
Степан довго мовчав, цмулив люльку, дивився вниз.
— Ранок ясний,— сказав він раптом.— Не такого б ранку помирати. Га? — І глянув на осавула допитливо й весело.
— О!..— здивувався Іван.— Куди тебе повело. Це мені сьогодні про смерть треба... Перестарався вчора... дурило.
— Ось що...— Степан сплюнув гіркувату слину.— Підбери трьох козаків тямковитіших — пошлемо до Никона, патріарха. Він у Ферапонтовому монастирі сидить: нема в них миру з царем. Чи не схилиться до нас?..
— Який з попа вояка! — здивувався Іван.
— Не вояка потрібен — патріарх. Буде з нами, до нас народ легше піде. А йому, думаю, де-небудь теж заруч-ка потрібна. Може, схилиться — він злий на царя. Хай скажуть: ми його істинно за патріарха шануватимемо. Підбери, хто зуміє...
— Підберу, є такі!
— Пошли їх потім до мене: навчу, як говорити. Листа ніякого не писати, але щоб козаки надійні були, міцні. Як попадуться — щоб слова не промовили під будь-якими тортурами.
— Є такі.
— Іще пошлемо в Запороги — до Івана Сірка. Туди з листом треба, нехай на крузі прочитають, усім.
— Тоді вже й до Петра Дорошенка...
— До Дорошенка? Подумати треба... Хитрий він, крутиться, як вуж на вогні... Побачимо, у мене на нього надії нема. Як треба свою вигоду справити — справить, не задумається. Сірко, той надійний...
— Тимофійовичу, пошли мене до патріарха,— обізвався раптом Стир, підводячись із свого лежака.— Я зумію, їй-бо, зумію. Ще й як зумію!
— Ти не спиш, старий?
— Ні. Пошлеш?
— Чого так закортіло?
— Охота на патріарха глянути... Мені один утікач розказував про Никона: це-е тобі не...
— Що в ньому? Піп є піп.
— Найвищий піп!.. Багато я всякого набачився, а такого не доводилося. Пошли. Я з ним про віру погомоню. Він, бач, що затіяв?..
— Небезпечно ж... схопити можуть: Никона охороняють. А схоплять, милості не жди: закатують. Захотілося на дибі дні кінчати? Вони он які гарні, дні. Вийди, глянь — душа радіє.
— Ну, комусь і на дибі треба кінчати... Я пожив. І днів набачився усяких... А Никон нам... ой як згодився б! Я його схилю! У мене теж до віри підступ є.
— Охота — йди. Дорогою розвідайте про Ларка з Мишком — де вони? Болить у мене за ними душа. Даремно відпустили, не треба було. Я винен...
Замовкли. Довго мовчали.
— Досипайте,— сказав Степан. Підвівся й пішов із землянки.
— Думки обсіли нашого отамана,— мовив Іван.
— Думки...— озвався Стир.— Думки — вони і є думки.
— І тебе обсіли? — Іван сидів похмурий, гадав: чи вдасться йому ще заснути, чи вставати теж та братися до діла.
— Чого тебе обсіли?
— Мене чого? Мене не так уже... А охота мені, Іван-ку, на патріарха глянути — прямо душа заграла...
— Та навіщо він тобі?
— А дідько його знає, охота глянути, й край. По спині його охота поплескати: "Ну, що, мовляв, владико?" У нього, видно, теж якийсь підступ до віри. Адже він бага-ато знає, Ваню... Ох, я з ним і погомонів би!
— Ти диви! — засвербіло. Спи ще, а то в мене голова розвалюється, як розсохла діжка. Лишку вхопив учора. Чи нічого хоч не молов здуру?
— Ні. Все-таки я сходжу до патріарха, Іване. Однаково зиму без діла сидітимемо. Сходжу. Буде в мене наприкінці життя хоч одне... праведне діло. Просто як по обітниці сходжу.
— Спи. Дай трохи очухаюсь... Мо', ще задрімаю.
Степан пішов на берег річки, сів.
Сонце викотилося на чисте небо... Перше його проміння вдарило у верби; по острову заполум'яніли великі жовтаві багаття.
Далеко звідси Степанові думки... Може, у Ферапон-товім монастирі, може, в Запорожжі, може, в Москві... Думки обсіли отамана, справді. І хочеться додумати їх і зітхнути б легко... Ще в Черкаську думки — зовсім поряд, але й тут цілковита темінь, не знаєш, чого ждати.
Ззаду до нього непомітно підкрався Афонько й крикнув над вухом, лякаючи. Степан мовби вискочив із своїх думок... Аж кинувся.
— Ах ти, чорнявчику!.. Налякав.— Степан показав місце поряд:— Сідай. Чого рано так?
— Я завсіди так,— відповів Афонько, всміхаючись.