— Татари! Тю!.. Вік не бачилися, в господа бога мать!
І зразу над головами козаків свиснули стріли і з коротким цмокаючим звуком шугнули у воду.
— За горб! — крикнув Фрол, підхоплюючись.
Козаки слухняно кинулися були до найближчого горба.
— На коней! — зупинив Степан. Першим скочив на коня, затанцював на місці, чекаючи інших.— От дурило, Фрол! Вік там сидіти, за тим горбом? Мерщій!.. Вистежили, собаки. Так і знав...
Стріли сипалися густо. Три-чотири влучили в козаків, ті, люто лаючись, висмикували їх.
— Прикривайся чим попало! — кричав Степан.— Пітниками, кичимами!.. Крутись вужами!
Татари оточили нагорі виярок півколом. Сидячи на конях, пускали стріли.
— Єдисани, тварюки погані.
— Ворушись!—квапив Степан.— А то їм підмога прискаче. Коней теж прикривайте!..
Стріли, що долітали до козаків, убійну силу втрачали, але ранили боляче. Багато вже козаків, стогнучи й матюкаючись, висмикували один в одного легкі татарські гостинці. Хропіли й шарахались коні... Нарешті всі були в сідлах.
— Урозсип... В мах!—коротко, спокійно скомандував Степан.— Пішли!..
Козаки помчали пологим виярком нагору.
— До кущів притискайтеся! — гукав отаман. Він летів трохи попереду, попустивши повіддя, лівою рукою прикриваючи себе й голову коневі пітником з-під сідла, у правій шабля.
Єдисанці підпустили козаків зовсім близько, потім повернули коней і поскакали в степ. Козаки зопалу потяглися були за татарами, та Степан не дав. Він знав їхню повадку: стомити в степу погоню, виснажити й підвести її, розшалілу в гонитві, під засаду... Напевне, десь сидів, очікуючи, сильний загін татар.
На Степана чомусь найшла веселість.
— Фроле, ти немов захворів? То в кущі тебе тягне, то за горб... Чи не швидка Настя часом?.. Навіщо ж за горб велів?
Фролові незручно було за свій сум'ятний вигук: справді, чомусь нервувати він прчав останнім часом. Він мовчав.
— Спустіться за стрілецькими кіньми, приженіть,— наказав отаман.— Та потрюхикаємо помаленьку до наших, а то, чого доброго...— Він не доказав, але було й так ясно: єдисанці, діставши підкріплення, могли повернутися. У них давня ворожнеча з донцями.
Десяток козаків поїхали вниз по коней, яких, поспішаючи, не встигли взяти.
— Що ти в мене випитував, Фроле? — серйозно запитав Степан, під'їхавши до Минаева.
Фрол нахмурився, немовби пригадуючи... Більше він не хотів розмовляти із Степаном ні про що таке. Рано чи пізно, а може, й тепер уже, той запитає: "А ти як? Зі мною?" І буде тоді Фролові зовсім кепсько.
— Коли це? — спитав Фрол.
— Допіру біля води. Татари саме перебили.
Фрол не пригадав.
— Забув через тих татар... З голови вилетіло.
14
Піддячий астраханської приказної палати Олексій Алексеев голосно, виразно вичитував воєводам:
— "Ви пропустили розбійних козаків повз місто Астрахань і поставили їх у Болдинському гирлі, вище міста; ви їх не розпитували, не привели до віри, не відібрали товарів, що належать шахові та купцеві, яких вони пограбували на бусах, не вчинили поділу з шаховим купцем. Не слід було так відпускати розбійних козаків з Астрахані; і коли їх ще не пропустили, то ви мусите призвати Стеньку Разіна з товаришами в приказну палату, вичитати їм провини їхні проти великого государя і привести їх до віри в церкві за чиновною книгою, щоб надалі вони не чинили розбоїв, а потім роздати їх усіх по московських стрілецьких приказах..."
— Ти глянь!—здивувався старший Прозоровський.— Легко як! Взяти та призвати!.. Та привести — тільки й діла!
— Та-ак!..
— Ну, а далі що?
— "І звеліти охороняти, а волі їм не давати, але видавати на утримання, щоб вони були ситі, і до указу великого государя не пускати їх ні вверх, ні вниз; усі струги взяти на государів діловий двір, усіх полонян і награбований на бусах товар віддати шаховому купцеві, а коли вони не схочуть повернути їх добровільно, то відібрати й неволею".
— Оце грамотка! — знову вигукнув Прозоровский.— Ти в Москву писав, отче?
Усі поглянули на митрополита.
Митрополит образився.
— Я про учуг доносив. Свою писанину я вам усю тут вичитав...
— А хто ж про купця та про буси розписав? Не сорока ж йому на хвості принесла.
Тепер подивилися на піддячого.
— Хто б не писав, тепер знають,— сказав піддячий Алексеев.— Треба думати, як відповідати. На мене не клепайте, я не ворог собі, щоб на свою голову кари шукати. Знайшлися...
— Тепер — думай не думай — сокіл на волі. А що ми могли зробити? — хвилювався Прозоровський.
— Так і писати треба,— підказав піддячий.— Полон той без викупу і дари відібрати в козаків силою ніяк не можна було, не сміли — боялися, щоб козаки знову до розбою не вдалися і не пристав би до їхнього лиходійства інший люд, не зчинилося б кровопролиття.
— Ах ти, горе моє, горенько! — застогнав воєвода.— Чуло моє серце: не вгамується він, розбійник, не вгамується. Його, диявола, по очах було видно. Ану, покличте сюди німця Відероса... Може, хоч німецька мармиза трохи настрахає лиходія — пошлемо до Стеньки. Спорядіть стрільців з ним — і з богом. Хоч перед государем якесь виправдання буде. Нехай німець скаже: одержали, мовляв, гумагу від царя — цар про все знає тепер, велів тобі, Стенько, поганцю, угамуватися з розбоєм.
— Стрільців же порубали, ат!..— тихо, з жалем вигукнув старий митрополит.— Що ж він собі думає, лиходій?
— З ногайцями змовляється...
— Великий розбій затіває,— сказав Алексеев.— Треба все, все государеві одписати, все, не криючись... Гармат не віддав, козаків не відпускає, усіх із собою підмовляє, воронежцям за припас оддав і знову їх бере в пай, за новий... Куди намірився з такою силою?
Відерос і з ним восьмеро стрільців, усі двокінні, мчали день і ніч з Астрахані в межиріччя. Наздогнали Разіна на Дону. Капітан з ходу виклав отаманові свої міркування з приводу небезпеки, на яку він, Разін, продовжуючи сваволити, наражає себе і своїх людей. Високий князь (цар) може розгніватися — буде погано. Невже розумний отаман не може цього збагнути?
Степан утупився в німця, довго мовчав... Він не розумів, чому — німець?
— Усе? — спитав він, більше здивований, аніж стурбований.
— Колі ти додершуфати сфій некароші самислі, то буде фімагать пофертать фсі підданий царя, а фіпадок нефіконання, нема білше царська милість і нема пощада. Треба буть фельмі росумний шоловік...