У двері знадвору зазирнув козак:
— Побачили! Біжать сюди від приказів. Хутчіше!..
— Беріть обох. Мерщій!—Фрол швидко підійшов до стрільців: —Ви що ж це? Гади ви повзучі, з живих людей отак знущатися...
— А що? Ми не били. Ми наглядали тільки... Та потримали, коли язика...
Фрол затопив стрільцеві в пику. Той одлетів у куток, ударився головою й поник.
— Щоб не наглядав, курва така!..
Другий стрілець кинувся був до виходу, але його звідти легко відкинув кремезний Кіндрат.
Троє козаків вибігли з вежі, скочили на коней. Всього їх тут було п'ятеро; решта чекали за стіною Кремля, ззовні.
Скоморохи були вже на сідлах у козаків. При світлі на них зовсім страшно було дивитися: понівечили їх жахливо, жорстоко. Навіть у бувалих козаків серця стислись од болю.
Від приказних будівель, під ухил до вежі, бігли люди. Передніх було легко пізнати: стрільці з рушницями, І бігло їх багато, із п'ятнадцятеро.
Кіндрат, вискочивши з вежі, глянув на стрільців, потім на Фрола... Стурбувався, але до коня не поспішав.
— Фроле, встигну... Дай?
Фрол якусь мить вагався... Кивнув згідливо:
— Миттю! По разу охрести, вистачить.
Кіндрат бігом повернувся до вежі; одразу звідти долинули несамовиті крики і два-три м'яких удари шаблею. Крики урвалися майже одночасно.
Тим часом стрільці були зовсім близько. Декотрі спинилися, прицілюючись з рушниць.
— Кіндрате! — голосно покликав Фрол.
Козаки оголили шаблі, торкнули коней, щоб не стояти на місці під кулями. Кіндрата все ще не було.
Пролунали два постріли. Потім третій...
Кіндрат вискочив з вежі, засовуючи на бігу в кишеню якісь дрібні речі.
— Чого ти там? — засичав Фрол.— Здох, чи що?!
— Пошарив по кишенях у них...— Кіндрат ніяк не міг потрапити ногою в стремено: татарська лошичка, не привчена до пострілів, злякалася. Дико косувала оком і відскакувала вбік.
— Тр!.. Той!..— гудів Кіндрат, стрибаючи на одній нозі.— Чого ти, дурненька, злякалася?..
Ще троє стрільців зупинилися, припали на коліно... Козаки завертілися на одному місці, смикаючи повіддя. Коні похропували, перебирали ногами, норовили стати дибки.
— Стрибай! — загорлав Фрол.— Твою мать!..
Кіндрат упав черевом у сідло... Підстьобнули коней...
Ще три постріли прогриміли майже одночасно. Під одним з козаків кінь стрибнув убік і став падати. Козак покинув його і скочив на ходу до Фрола, який для того трохи притримав свого коня.
Вимчали через Микільські ворота... 1 весь Фролів загін на всьому скаку зник у вуличці, що вела від Кремля навкіс до Волги. Лишився в повітрі тільки легкий слід куряви, та якийсь час чути було дрібний стрімкий біг коней.
Стрільців було душ вісім. Серед перших підбіг до вежі Іван Красулін, стрілецький голова. Увійшов у вежу...
Якийсь час його не було. Потім він вийшов. Пригнічено мовчав. З силою потер долонею лоба.
Підбігли інші... З вигляду Красуліна збагнули, що тут скоїлося.
— Козаки?
— Мабуть... Хто ж іще?
— Вони, більше нікому. Раз скоморохів узяли, то вони. Не татарва ж... Козачих рук діло.
— Ось що,—почав Красулін,— скоморохів узяли — цього не приховаєш тепер, а от вартових порубали — це треба замести якось. Треба щось придумати.
—— Порубали?! — запитували ті, що надходили.
— Он лежать... За скоморохів можна перетерпіти, а за цих — не доведи господи: усім дістанеться. Коли котриЗсь із вас потай донесе, і тому не минути лиха: я всіх тут знаю.
— Зовсім порубали? — Двоє увійшли у вежу... Одразу ж вийшли.— Еге... Навпіл розвернули.
— Що ж його робити?—вголос розмірковував Іван.— Нас самих порубають... Ще й умисел потайний присобачать: зумисне, мовляв, попустили. І так воєвода визвірився допіру: "З розбійниками гуляєте!"
— У воду... Що тут іще придумаєш? Пішли, та й край. З козаками пішли, мовляв. Хто перевірить?
— Звісно, їм тепер — де не бути... Тут не гріх і про себе подумати. Бач, як швидко впоралися!
— Ну то як? Усі так думаєте? — спитав Красулін.
— У воду — і якомога далі,— погодилися всі.
З астраханського боку Болди почувся кінський тупіт, гомін. Свиснули.
На цьому боці від вогнищ відокремилося кілька постатей; пішли до води. Було вже зовсім темно.
— Ти, Фроле?! — запитав звідси голос Івана Чорно-ярця.
— Ми! — відгукнувся Фрол.— Переправляйте!
Два стружки відпливли од берега.
На тому боці заводили коней у воду, пускали уплав самих. Форкання коней, плескіт води, людські голоси відлунювали нічною річкою. Ночі стояли тихі.
Стружки ткнулися в берег... Фрол стрибнув'у передній.
— Ну як? — спитав його Чорноярець.— Привіз?
— Веземо... Старий помер у дорозі. А молодому язика відрізали. Ще живий, але слабий дуже.
— Ех!.. Устигли.— Іван скрушно прицмокнув.
— Куди старого? — спитали осавулів з берега.
— Занось! — звелів Іван.— Завтра поховаємо. От тварюки, так тварюки!.. І за що уколошкали? Ні за що.
Занесли на струг тіло старого, а також напівживого Сьомка, попливли.
— Іти звідси треба,— сказав Фрол.— Ми там двох стрільців порубали... Сполошитися можуть:
— Яких стрільців? Варту?
— Ну.
— Про старого та про язик — не треба, помовчте,— порадив Іван.— А то його знову корчило допіру. Нехай хоч відійде. А як із стрільцями вийшло?
— Так... вийшло: не стрималися. Кіндрат он розпанахав. То не казати, говориш? Про старого?..
— Не треба.
— А як спитає?
— Привезли, мовляв... Дуже, мовляв, побиті — хай віддихаються трохи. Потім уже скажемо. Сам скажу.
— Треба йти звідси, Іване. Якого біса ждати? Поки в них терпець урветься? Діждемося...
— З кіньми він затіяв... Пообіцяли татари ще пригнати.
— Та ми їх і на Царицині приторгуємо, у єдисанів! А ні, то на Дон приженуть.
— Ось розмовлятимеш зараз із ним, скажи так. Треба, звичайно, йти звідси.
10
Дні стояли погожі. Величезне сонце викочувалося з-за заволзького степу... І земля, і вода, все спалахувало тихим, веселим вогнем. Могутня Волга курилася туманами. Острови були ще сповнені життя. Зеленаве тягуче тепло прозорою тінню стікало з крутих берегів наводу;
плюскотіли задумливо хвилі. Але вже — там і тут — у зелену тріумфуючу музику літа криком вривалися жовті сухотні плями осені. Усе вмирає на цій землі...
Разінська флотилія ішла під вітрилами й на веслах угору по Волзі. Високим правим берегом, чітко вимальовуючись на небі, то ступою, то неквапливою риссю рухалася кіннота на півтори сотні коней. Там був Іван Чорноярець.