Отаман з осавулами попрямували до берега, куди вже підпливали астраханці.
— Чого? — не міг зрозуміти Степан, вглядаючись у воєводин струг.— Львов, сам Прозоровский, іще хтось... Чого, га?
— Чи не грамота яка прийшла? — висловив тривожний здогад Мишко Ярославов.— Невже в Москві спохва-тилися?
— Ми знали б,— сказав Федір.— Іван Красулін прислав би сказати. Ні, так щось... Може, іще поживитися— мало взяли. Коли б щось таке, Іван прислав би сказати.
— Ти гроші передав йому?—спитав Степан.
— Аякже.
— Що він?
— Хто, Іван?
— Ну.
— Радий. Присилатиме нарочного весь час. Каже: серед тих строковиків, яких ждуть, у нього теж є надійні.
— Добре. Чого ж тоді воєвода завітав, овечий хвіст? Клич до мене.
Степан повернув до свого струга, дивуючись і тривожачись. Невже цар спохватився? Спохватився й нову грамоту двинув... Але тоді чому сам сміливець воєвода завітав? Ні, не схоже, щоб від царя щось прийшло. Йому й донести, мабуть, ще не встигли. Ні, щось інше... Що?
— Князька одвезли воєводі ? — спитав на ходу осавулів.
— Учора.
— Чого ж він завітав? Не второпаю.
Воєвода завітав з тієї причини, що надто, як йому здавалося, продешевив у дипломатичному торзі в Астрахані. Коли вони потім залишилися самі, так і зрозуміли: обшахрав їх отаман, як малих дітей.
— Здоров, отамане! — бадьоро привітався Прозоров-ський, заходячи до намету. Цією бадьорістю він усю дорогу надував себе, як циган худу кобилу. Він побоювався отамана. Побоювався його віроломства. Хай іде на Дон, але хоч не такий сильний іде. Куди ж це годиться — так іти!
— Здорові були, бояри! Сідайте,— запросив Степан, допитливо вдивляючись у гостей: Прозоровського (старшого), Львова, піддячого Алексєєва.
— Яка шуба в тебе, браток! — вигукнув раптом Про-зоровський, витріщившись на дорогу соболину шубу, що лежала в кутку намету.— Розкішна шуба. У Персії наче й морозів великих нема — звідки ж така добряча шуба? Напевне, ще на Волзі зняв із когось? Начебто наша шуба...
— З чим завітали, бояри? — жорсткувато спитав Степан.— Чи не хочете сивухи? А то я звелю...
— Ні...— Прозоровський посерйознішав.— Негаразд ми вчора вирішили, отамане. Ти підеш, а государ спитає з нас...
— Чого ж вам ще треба? — перебив отаман. Він зрозумів: нічого від царя нема — самі воєводи сучуть йому зашморг якомога тугіший.
— Ясир треба віддати. Гармати всі треба віддати... Товари... ті, що боєм у персів здобули — це ваше, бог з ними, а котрі на Волзі взяли?.. Ті треба віддати, вони награбовані. Треба віддати, отамане. Адже там і цареве добро...
— Усе віддати! — вигукнув Степан.— А мене не треба на додачу?
— А ще: перепишемо всіх твоїх козаків, так буде спокійніше,— непохитно і з силою закінчив Прозоровський.
Степан підхопився, заходив по тісному намету — немовби йому сказали, що його, аби воєводам спокійніше було, хочуть оскопити. І всіх козаків теж зігнати в гурт і зганьбити розпеченими таврами. Це розлютило отамана, та він ще кріпився.
— Гармати — я сказав: пришлемо. Ясир у нас — на трьох козаків одна душа. Ми віддамо тоді, як шах віддасть наших братів, що в нього в неволі. Товар волзький ми давно поділили — не зібрати. Переписувати нас — що це за чудасія? Ні на Яїку, ні на Дону такого звичаю не водилося. Я такого не знаю.— Степан сів на лежак.— Не водилося такого, звідки ви взяли?
— Не водилося, а тепер поведеться.
— Ходімо зі мною! — раптом різко сказав Степан. Підвівся й стрімко пішов до виходу.— Чого це ми самі гадаємо: поведеться, не поведеться...
— Куди? Ти що? Ей!..
— Спитаємо в козаків: чи дадуть вони себе переписувати?
— Не дурій! — гримнув Прозоровский. Коли він відкидав свою м'ясисту благодушність і сердився, то червонів і бив себе кулаком по коліну.— Чуєш!..
— Негоже, отамане,— втрутився і князь Львов.—
До чого це?
Степан уже вийшов із намету, гукнув тим, хто був
неподалік:
— Клич усіх сюди! Усіх!
— Ошалів, чорт болотяний,— неголосно сказав Прозоровский.— Не бійтеся — залякати хоче. Ходімо, зараз треба суворіше...
Воєвода і піддячий теж вийшли з намету.
Степан стояв біля борту струга; на бояр не оглянувся, чекав козаків. Побоювання воєводині справджувалися. Вся бадьорість, уся удавана простота, навіть поблажливість, усе полетіло під три чорти: цього вовка по загривку не погладиш—ошкірився, так і дивись, ікла вжене.
— Навіщо ж усіх скликаєш? —дедалі більше нервував Прозоровський.— Що ти затіваєш?
— Спитаємо...— стиха, несамовито і обіцяюче сказав отаман.— А то язиками мелемо тут...
— Ми тебе питаємо, а не їх!
— Чого мене питати? Ви мене знаєте... А переписувати їх хочете? їх і питайте.
— А ти звели. Ти для них господар тут. Вони навіть військовим тебе величають...
— Я для них ніде не господар, а такий самий козак. Військовий я для них — у поході, військовий наш у Черкаському сидить, вам відомо.
Тим часом козаки з торгів повалили всі на отаманів поклик, скупчилися на березі, принишкли.
— Братці! — гукнув Степан.— Тут бояри прийшли — переписувати нас! Кажуть, звичай такий повівся: донських та яїцьких козаків усіх до одного переписувати! Я такого не чув. Вийшли тепер вас запитати: чули ви таке?!
Весь натовп на березі немов зітхнув єдиним вільним зітханням:
— Ні!
— Говори сам,— мовив Степан Прозоровскому.— Ну?..
Прозоровський не без почуття відчаю і рішучості виступив наперед:
— Козаки! Не галасуйте! Треба це для того...
— Ні!! — знову могутньо ухнув натовп, не дослухавши навіть, навіщо це треба. Та й справді, ніколи не водилося в козаків такої зловредної вигадки — перепису.
— Та ви не горланьте! Треба це... Ти-хо!!
— Ні!!!
Прозоровський повернувся й пішов у намет, сердитий.
— Блазнюєш, отамане! — суворо сказав він Степанові, який зайшов слідом за ним,— Нема чого тобі з нами зчиняти чвари, пожалкуєш. Та пізно буде. Пізно буде!
— Не лякай, боярине, я й так од страху тремчу весь,— сказав Степан.— Чув: брата мого, Івана, боярин Долгорукий повісив. Тож як згадаю про це та як побачу боярина якого, так мене всього трясця трясе.— Степан сказав це з такою погрозливою силою, так значуще й неприховано, що мимоволі всі якийсь час мовчали. І Степан мовчав, дивився на першого воєводу.
— До чого це ти? — запитав Прозоровський.— До чого тут брат твій? Він ослухався, за те й постраждав. А ти будь розумніший за нього — не лізь на рожен, а то й тобі не минути лиха.