— На дні морському знайду, гада,— сказав Степан.— Живому йому не бути.
Чорноярцю до смерті шкода було Фрола. В такому гульбищі, звісно, щось та мало скоїтися, але втратити такого осавула... Через кого! Було б хоч через кого.
— Може, вона його сама спокусила,— сказав він.— Чого гарячкувати?
— Я бачив, як він на неї дивиться.
— Розкидаємося отак осавулами,— не відступав Іван.
— Зарубаю Фрола! — гаркнув Степан.— Сказав: зарубаю — зарубаю! Не встрявай.
— Рубай! —теж підвищив голос Іван.— А то в нас їх дуже багато, осавулів, дівати нікуди! Рубай усіх під-ряд, хто на неї гляне! І я дивився — в мене теж очі є.
Степан утупився в нього... Помовчав трохи і сказав благально, але глибоко непогамовно:
— Не доводь до гріха, Іване. По-доброму кажу...
— Чорт навіжений,— неголосно сказав Іван. І пішов із струга.
По дорозі зустрів посильного: той повертався з осавульського струга. Іван зупинив його, спитав приречено:
— Ну?
— Нема Фрола,— сказав посильний. І хотів бігти далі — сказати отаманові.
— Зажди,— зупинив Іван. Подумав, але нічого не придумав, махнув рукою.— Тьху!.. Іди.— Він хотів вигадати якийсь хитромудрий хід, але зразу ж і зрозумів, що все даремно: сталося те, що сталося, нікуди від цього не дінешся. Добре, що хоч Фрол вчасно накивав п'ятами — не минути б йому лиха цієї ночі.
Іван ще трохи постояв... І пішов будити старих: Стиря і розстригу. Щось йому таки спало на думку.
Степан сидів у наметі, підігнувши під себе ногу, коли ввійшли Стир та Івашко Піп. Вони ще не зовсім проспалися; їх похитувало. Але що їм треба робити, вони знали.
— На вогник, батьку,— сказав лицедій Піп, дід блудливий, полохливий, але дотепний балакун і гуляка.
— Сідай,— запросив Степан.
— Ех-хе,— зітхнув Стир.— Який я сон бачив, Тимо-фійовичу!..— І цей теж почав заходити здалеку, його не раз підсилали смирити отаманів гнів на ласку. Іноді йому це вдавалося. Степан любив старого (Стир батько Разіна, Тимофій, були земляками — з-під Воронежа), поважав старого вояку, але не потурав, Стир навіть ображався. "Ти тільки за мертвими журишся!—бовкнув йому одного разу Стир.— Навіщо потім кістки жаліти? Ти краще мене живого вшануй". Степан спохмурнів на це, але нічого тоді не сказав. А вже потім, набагато пізніше, мовби між іншим, спитав: "Ти зозла це? А чи й справді так думаєш?" А Стир і думати забув, не зразу й збагнув, про що каже отаман. "Та що мерців тільки жалію",— нагадав Степан. І допитливо дивився у вічі старому. Стир не розгубився і почав далеко й туманно розводитися, що він так, звичайно, не думає, але іноді йому здається... Степан не дослухав, махнув досадливо: "Чого викручуватися почав? Я тебе звинувачую, чи що? Я ж не звинувачую". Але думка ця — що він не жаліє товаришів, а жаліє тільки тоді, коли їх уб'ють,— ця колюча думка застрягла скалкою, і Степан зрідка, ніби ненароком, запитував то одного, то другого. "Звичайно, отаман у вас лихий, нікого не жаліє... Так, мабуть?" Ні, так не думали. Але, хто сміливіший, не приховували й того, що думають. Іван Чорноярець, коли Степан дійняв його своїми натяками, сказав прямо: "Та чому лихий? Дурний буваєш, це правда, ти й сам про це знаєш, а лихий... Не знаю. Не лізь до мене, Степане, з такими речами, я тут тобі не допоможу: не вмію. Та й сам... Не задумуйся надто — лихий, не лихий... Який є". Ні, не розумів Іван, як це важливо для душі. Цікаво б із Фролом Минаєвим побалакати, але тут Степан сам не давав собі ходу. Щось його зупиняло. Можливо, те, що Степан повсякчас відчував: не до кінця щирий із ним Фрол, по щирості тут не буде, не вийде... Щось затаїв Фрол, заздрив, чи що, другові — його воїнському щастю, його отаманству,— щось таке з певного часу постійно стояло між ними. А тепер із цією княжною... Не знали старі, Піп із Стирем, ніхто не знав, тільки Степан знав: не займе він Фрола. Саме тому й не займе, що — непросто між ними. Іншого зайняв би, а Фрола чомусь не можна. А чому не можна, цього й Степан не розумів, не міг збагнути, тільки знав, що — не можна через дівку.
— Ну? — запитав Степан.— Сон, кажеш?
— Чудний такий сон!..— похопився був Стир, та Степан осадив:
— Запам'ятай: бабці розкажеш. Чого підвелися? Іван, либонь, розбудив?
— Іван,— признався Стир.— Тимофійовичу, ти отаман добрий, а на Івана хвоста не піднімай. У нас таких осавулів — раз-два, та й нема.
— А Фрол?..— спитав Степан.— Фрол добрий був осавул. Мені його жаль. Іван, він, звісно, добрий осавул, але Фрол... У Фрола ж і голова була.
— А чому — "був", батьку?—спитав Івашко Піп, удаючи страшенно наївного.
— Який хитрий! Глянь на нього, Стирю... Отакий нечистий заморочить голову, і справді дурнем станеш. Нема більше Фролка.— Степан мовби навіть радий був повідомити старим цю сумну новину. І ще він зловтішався, що старі з Чорноярцем укупі так просто й нерозумно повели цю гру "в умовляння", так безпорадно й недоладно. А то надто вже всі розумні та хитрі, прямо не підкопаєшся ні під кого — такі всі розумні та хитрющі.
— А де ж він? — усе прикидався Піп.
— Пропав. Так мені його жаль!.. Ні за що пропав.
— Ну, може, ще не пропав?
— Пропав, пропав. Добрий був осавул.
Помовчали всі троє. Степан уявив собі, як мокрий
Фрол лежить десь під кущем... Як він усе-таки насмілився на таке діло з княжною! Це дивувало Степана. Чи то п'яний як дим був, чи то сказився зовсім. Як же він міг подумати, що йому це минеться? Ну, Фрол!.. Ну, поганець! Цікаво, про що ти зараз лежиш думаєш своєю головою? Але ось що, мабуть, не менш дивне: коли допіру стали гадати, хто міг заміритися на княжну, першим, про кого подумав Степан, був Фрол. І це теж дивувало, і Фролкова безрозсудність дивувала. Він же обережний чоловік. Що це з ним сталося?
— От я тобі одну казку розкажу,— мовив Стир.— Розказував її мені мій дід. Жив на світі один добрий чоловік...
Степан підвівся, почав ходити в задумі.
— Посіяв той чоловік пшеницю... Еге. Посіяв і жде. Пшениця росте. Та так податливо росте — любо дивитися. Вийде чоловік увечері на межу, гляне — серце півнем піє. Надходять жнива...
— Я твою казку знаю, діду,— перебив Степан.— Послухай, яку я тобі розкажу.— Він тверезо й серйозно подивився на старих.