Я прийшов дати вам волю

Сторінка 108 з 111

Василь Шукшин

— Знову він про силу!..— Фрол явно розгубився від таких несподіваних, напористих Степанових слів, що йшли від самого серця.— На біса вона тобі?

— Ну, так поїдемо,— на все згоджувався Степан.— Візьмемо сотні зо дві охочих — і в Сибір. Яка ж радість тобі, коли мені зітнуть голову? І вам ганьба, і Донові всьому... на віки вічні. Невже ти спокійно помреш після цього?! Та й не випустять вас тепер з Москви — ви теж небезпечні, раз зі мною зналися. А ти... в дружках ходив. Подумай-но, ти ж не дурень. Чого ми... самі ліземо туди? Фроле! Збий — скочимо на коней — ми їх одразу ж розвіємо, вони й не рипнуться. Хіба не так, Фроле?

Може, якусь мить Фрол вагався... Чи так здалося Степанові. Але він ще раз благально мовив:

— Фроле, друже... врятуй: доживемо вільними людьми. Не страх мене вбиває, а — совісно так життя віддавати. Повіриш чи ні — загодя од сорому душа завмирає. Це ж — перед усім народом... Сам тепер жалкую, що поїхав тоді в Кагальник — дур найшов якийсь. Ми ще стрепенемось, Фроле!

— Несповна розуму, чи що, б'єшся? — сказав Фрол, не дивлячись на Степана. Встав і пішов геть важким кроком.

Степан відвернувся... Рвучко труснув головою, скидаючи з повік сльози. Сплюнув.

Козаки були уже всі верхи. Під'їхали садовити на коней Степана і Фрола, вони самі не могли сісти через ланцюги.

— Удруге в козаків вихрещують нас, брате,— сказав Степан братові.— Уперше — коли батько малих... Про себе я не пам'ятаю, а з тобою — пам'ятаю: навколо церкви батько возив: теж підсаджував та тримав. Тепер теж — підсаджують і тримають, чим не хрестини! Отак. А ти зажурився. Козакові, коли його навіть один раз на козака вихрещували, і то пропасти нелегко, а нас — по другому разу. Не тужи, брате, не пропадемо.

Фрол Минаев через день дороги прикинувся хворим і повернувся в Черкаськ. Багато хто зрозумів: не хоче бачити страти Степана в Москві. Не хоче навіть близько бути біля того місця, де проллється кров отамана, його колишнього друга.

Зрозумів це й Степан. Довго після того стеріг хвилину, коли брат Фрол опиниться близько і їх не почують; підстеріг, став наказувати братові тихо, благально:

— Фроле... потерпи, як катувати почнуть, пожалій мене... Не кричи, не кайся.

Брат Фрол мовчав.

— Потерпи, Фроле,— благав Степан, намагаючись знайти слова добрі, лагідні.— Що тепер зробиш? Разок перетерпимо, зате жодного собаки не потішимо. Хоч пам'ять... хоч лихим словом ніхто не спом'яне.

— Тобі добре — ти погуляв уволю,— сказав Фрол.

— Ну!..— Степан не знав, що на це сказати.— Фрол-ку, любий ти мій, потерпи: закричиш, усе діло змажеш. Ради Христа, прошу... Сам Христос он які муки витерпів, ти ж знаєш. Потерпи, Фроле. Ану подумай, скільки народу прийде дивитись на нас!.. А ми наче обдуримо їх. У нас батько гарно помер, брат Іван теж... Ти ось не бачив, як Івана повісили, а я бачив — гарно помер, нам з тобою не соромно за них було. Не треба й нам тішити лиходіїв, не треба, Фроле, пожалій мене. Я любив тебе, даремно, може, затягнув із собою, але... тепер що ж про це — пізно. Тепер приймемо все сповна... бог з ним, із життям. Гаразд, Фроле?

Фрол пригнічено мовчав. Що він міг сказати? Він не знав, як там буде, чи зможе він витерпіти все.

— Фрол Минаєв, дивись,— забрався геть,— підвів до кінця Степан своє прохання.— Знаєш чому? Не хоче на наші муки дивитися — совісно. Бач, чекають, що зламаємось. Не треба, брате. Думай весь час про їхні посмішки паскудні — легше терпіти буде. Дивись на мене: як я, так і ти. Будемо один на одного дивитися — не так буде... самотньо. Це добре, що нас разом: вони нам, дурні, сили додають.

Років через десять по тому юний Афонько Разін, Степанів пасинок, випив зайвого, став різко й небезпечно говорити — у присутності військового отамана,— що, мовляв, він ще "пустить декому крівцю" за вітчима — помститься... Усі так і ахнули. Подумали: пропав Афонько, малоліток, дурник. Але військовий тільки глянув на козачка... І, помовчавши, сумно промовив:

— Хай спершу молоко материне на губах обсохне. Помститель. Не таких...— І не доказав військовий. Змовк.

Військовим тоді був Фрол Минаєв.

16

І загули знову всі сорок сороків московських.

Разіна ввозили в Москву.

Триста піших стрільців з розгорнутими знаменами ішли попереду.

Потім їхав Степан на великому возі з шибеницею. Під цією шибеницею, з поперечини якої звисав зашморг, був розіп'ятий грізний отаман — руки, ноги і шия були прикуті ланцюгами до стовпів і поперечини шибениці. Вдягнений він був у лахміття, без чобіт, у білих панчохах. За возом, прикутий до нього за шию теж ланцюгом, ішов Фрол Разін.

Воза везли троє одномасних (вороних) коней.

За возом, трохи віддалік, їхали верхи донські козаки на чолі з Корнієм і Михайлом Самареніним.

Завершували небувалу процесію теж стрільці з рушницями, дулами донизу.

Степан не дивився навкруги. Він немовби думав одну якусь велику думу, і вона так поглинала його, що не було ні бажання, ні часу бачити, що діється довкола.

Так завезли їх у Кремль і провели в Земський приказ.

І зразу почали допитувати. Цар не велів гаятися.

— Ну? — похмуро й урочисто мовив думний дяк.— Розказуй... Лиходію, душогубцю. Як усе затівав?.. З ким змовлявся?

— Пиши,— сказав Степан.— Візьми великий аркуш і пиши.

— Що писати? — приготувався дяк.

— Три букви. Великі. І неси їх скоріше великому князю всея-всея.

— Не гнівай їх, братку!—став благати Фрол.— Навіщо ти?

— Що ти! — удавано здивувався Степан.— Ми ж у царя!.. А з царями треба розмовляти коротко. А то вони гніваються. Я знаю.

Братів одвели в підвал.

За першого взялися за Степана.

Підняли на дибу: зв'язали за спиною руки і вільним кінцем ременя підтягли до стелі. Ноги теж зв'язали, поміж ніг просунули колоду, один кінець якої закріпили. На другий, вільний, трохи піднятий над підлогою, сів один з катів — тіло витяглося, руки повивертались із суглобів, м'язи на спині напружилися, здулись.

Канчуковий майстер узяв своє знаряддя, відійшов назад, замахнув канчука обома руками над головою за себе, підбіг, скрикнув і різко, з вивертом опустив просмоленого канчука на спину. Удар ліг уздовж спини бурим рубцем, який став набухати й сочитися кров'ю. Судорога пробігла по Степановому тілу. Кат знову відійшов трохи назад, знову підскочив і скрикнув — і другий удар розсік шкіру поряд з першим. Виходило, наче вирізували ремінь із спини. Майстер знав своє діло. Третій, четвертий, п'ятий удар... Степан мовчав. Уже кров струмочками лилась із спини. Сирицевий кінець ременя розм'як від крові, перестав розсікати шкіру. Кат змінив канчука.