А богу він, лиходій Стенька, не молиться і п'є неподобно, і блуд чинить, і всяких людей рубає без милості своїми руками. І виговорює, і лає московських стрільців, і називає їх м'ясниками: ви, мовляв, м'ясники, слухаєтесь бояр, а я, мовляв, чим вам не боярин? Од нього, Стеньки, усім лиходійним козакам учинено заказ кріпкий, щоб утікачів од них на Русь не було. А де котрого від нього, Стеньки, втікача доженуть, і вони б тих утікачів, піймавши на воді, кидали у воду, а на сухому березі рубали, щоб ніхто про нього, Стеньку, на Русь вісті не подав.
А із Саратова до нього прибігають саратовці чоловіка по два й по три часто і кажуть йому, щоб він ішов до них під Саратов не барившись, а саратовці міські люди місто Саратов йому, Стеньці, здадуть, тільки, мовляв, у Саратові кріпиться саратовський воєвода".
Дяк закінчив вичитувати. Однак було у нього в руках щось іще...
— Що? — спитав цар.
— Лист лиходійський... Він, поганець який: і щоб чутка про нього не йшла, і тут же людей скликає.
— Ну? — звелів цар.
Дяк почав читати:
— "Грамота од Степана Тимофійовича од Разіна.
Пише вам Степан Тимофійович усій черні. Хто хоче
богу й государеві послужити, та великому війську, та й Степану Тимофійовичу, і я вислав козаків, і вам би заодно зрадників винищити і мирських кровопивців винищити. І мої козаки яко промисел стануть чинити, і вам би йти до них на раду, і кабальні, і опальні щоб ішли у полк до моїх козаків".
Довго мовчали царедворці.
Біда.
Цар теж писав.
Другий дяк басовитим голосом вичитував на Постільному ганку московським служилим людям Указ царя:
— "І ми, великий государ, цар і великий князь Олексій Михайлович, велів вам сказати, що Московська держава в жеребі і в обороні Пресвятої владичиці нашої Богородиці і завжди над усіляким неприятелем побіду прийме по господу богу молитвами її. А нині ми, великий государ, і вся наша Московська держава у тій же надії, ійого господу богу безсумнівну надію маємо на орудницю нашу Пресвяту Богородицю. І наказали бути на нашій государевій службі боярину нашому і воєводам князю Юрію Олексійовичу Долгорукову і стольнику князю Костянтину Щербатову.
А за ті ваші служби наша государева милість і жалування буде вам більше дотеперішнього. А коли, забувши господа бога і православну християнську віру і наше, великого государя, хресне цілування, проти того врага божого й одступника од віри православної і губителя неповинних православних християн Стеньки Разіна на нашу, великого государя, службу негайно не поїдуть і стануть в домах своїх, і по нашому, великого государя, Указу в тих людей помістя їхні і вотчини укажемо ми, великий государ, відбирати безповоротно і віддавати чолобитникам, котрі будуть на службі. А коли котрі всяких чинів служилі люди з нашої, великого государя, служби втечуть, і тим бути скараним на смерть без усякої поіцади. І вам би одноконечно їхати з усією службою, не гаючись, і нам, великому государеві, служити, і за свої служби нашу, великого государя, милість одержати. Все!"
Ні, недаремно Степан Тимофійович так люто ненавидів бумаги: ось "заговорили" вони, і загроза зрима вже нависла над ним. Там, на Волзі, треба горлати, стинати голови, брати міста, проливати кров... Тут, у Москві, треба вміло і вчасно поквапитись з бумагами,— і підніметься сила, котра вийде і зігне силу тих, на Волзі... Держава на той час уже втягла людину в своє тяжке, повільне, безвихідне коло; бумага, наче змія, набула паралізуючої сили. Укази. Грамоти. Реєстри... О, які страхітливі вони! Коли уявити, що ті бумаги, які палив Разін на майдані в Астрахані, волали на всі голоси, стогнали, бурмотіли прокляття, благали пощади собі, то ці, московські, повстали жорстоко мстити, але "говорили" спокійно, зі знанням справи. Ніщо не було таким страшним на Русі, як пані Бумага. Одних вона робила сильними, інших — слабкими, безпомічними.
Спалюючи папери в Астрахані, Степан вигукнув у безтурботному захваті:
— Отак я спалю всі бумаги наверху, в государя!
Хай поможе тобі господь, Степане! Хай поможе тобі доля, майстерність твоя воїнська. Приведи ти шаблею своєю гострою знедолених, забитих, багатостраждальних— до щастя, до долі. Дай їм волю!
2
Саратов здався без бою. Степан звелів утопити тамтешнього воєводу Кузьму Лутохіна. Умертвили також усіх дворян і приказних. Маєтки їхні поділили. У місті був запроваджений козацький устрій; отаманом поставлено сотника Гришка Савельева.
Довго не затримуючись у Саратові, Степан рушив далі — на Самару.
Останнім часом, коли повстання почало набувати — несподівано, можливо, для нього самого — небувалого розмаху, в Степанових діях почала виявлятися одержимість. Якесь страшне нетерпіння охопило його, і все, що свідомо чи несвідомо заважало йому скеровувати події на свій лад, викликало в нього лють. Крута, спрямована до далекої мети, незламна воля його, як ураган, підхопила і його самого, і тягла, і заносила в сторони, і знову поривала вперед.
Прибували нові й нові тисячі селян. Піднялася мордва, чуваші... Тепер уже тридцять тисяч ішло під прапором Степана Разіна. Палахкотіла вся середня Волга. Горіли поміщицькі й боярські маєтки. їхнє майно, казна міст, купецькі товари — все роздавалося бідним, і все нові тисячі піднімались і йшли під могутню руку заступника свого.
...Зупинилися на короткий привал — зварити чогось гарячого й перепочити. Йшли останнім часом швидко; без коней стомлювалися; великі струги з гарматами сиділи у воді глибоко, а гребти — проти течії.
— Загнав батько.
— І куди він квапиться? —перемовлялися веслярі.— Чи до снігу на Москву хоче встигнути?
— Воно не завадило б...
— Як на мене — і в Саратові можна б зазимувати. Я там молодичку знайшов... мх! — солодка. Шкода, мало там постояли.
Отаманові нап яли на березі два намети. В один він покликав Федора Сукні на, Ларка Тимофеева, Мишка Ярославова, Матвія Іванова, діда Любима, татарського ватажка Асана Карачуріна й Акая Болаєва — від мордви.
З Мишком Ярославовим прийшов молодий боярський син Васько — вони розклалися були писати "принадні" листи, які вони десятками, мало не сотнями, писали тепер і розсилали у всі кінці Русі. Дивно, але й ці ненависники бумаг, на чолі з Разіним, дуже увірували в свої листи. А вже що збирало до них людей — листи їхні чи інше щось,— люди йшли, і це радувало.