Це скидалося у воєводи на довгу молитву. Його погано слухали; озброювались хто як, хто чим. Воєводі підвели коня, критого попоною. Він не сів, пішов пішки до стіни. Коня навіїцось повели слідом.
— Дерзайте, діти! — повторював воєвода.
— Раді служити великому государю вірою і правдою, не шкодуючи живота, навіть і до смерті,— якось дуже вже спокійно озвався голова стрілецький Іван Красулін.
— Куди він ударив, розбійник? — спитав його воєвода.
— На Вознесенські ворота.
— Туди, діточки! Дерзайте!
Сурмили сурми до бою, бевкали дзвони; там і тут чулася стрілянина, і наростав зловісний шум розпочатого штурму.
— І ніч же вибрали розбійницьку. Нічогісінько не видно... Паліть хоч смоляки, чи що! — звелів воєвода.
— Смоляків! — підхопили в пітьмі різні голоси.
Біля Вознесенських воріт — стрілянина з обох боків,
але не надто густа. Козаки за стіною більше горлали, ніж лізли на стіну, хоч і розкарячувалися з драбинами; драбини відштовхували зі стіни рогатинами.
— Та чи сюди він ударив?! — крикнув Михайло Прозоровский братові.— Обдурили ж нас! Та розтудит твою!..— Молодший Прозоровський мало не плакав.— Обдурили! Обдурили нас!..
— А куди ж? Куди вдарив? — розгубився старший Прозоровський.
— А там що за шум?!
— Де?! —теж закричав злісно перший воєвода.
— Да отамо, отамо!.. Ех!.. Як дітей малих!..
Доля міста вирішувалась там, куди показував молодший Прозоровський,— у південній частині. Там астра-ханці подавали руки козакам і пересаджували через стіни. Там подекуди йшло братання.
Один затятий гармаш — чи то не розібравшись, що до чого, чи то з тупої відданості — гримів і гримів із своєї гармати нижнього бою в натовп під стіною. Туди до нього подалося кілька стрільців, і гармата замовкла: гармаша прикінчили біля гармати.
— У місто, братці! — гукали весело.— Вали!
— Любо отак городки брати! Х-хех!..
— А де ж батько? В місті?
— На місці батько! Вали!..
Та біля Вознесенських воріт тривала стрілянина, тепер уже безперервна, запекла. Козаки вперто лізли на стіну, на них лили окріп, закидали камінням, посипали кулями, а вони все лізли. Драбини не встигали відпихати.
Раптом у самому місті п'ять разів підряд вистрілила вістова гармата (її "голос" знали всі), і зі всіх боків почулося шалене:
— Ясак! Ясак! — То був крик про пощаду, кричали астраханці.
Місто здавалося.
— Обдурили! — заплакав молодший Прозоровський.— Там уже пустили їх! А тут очі одводять. Ех!..
— Здаю місто! — голосно закричав стрілецький голова Красулін.— Давай, як казали...
Це був не крик розпачу, а — так усі й зрозуміли — сигнал до винищення начальних людей. Тільки воєвода, пойнятий запалом сутички й озлоблений зрадою, не зрозумів, що коїться поряд з ним.
— Стійте, хлоп'ята!—гукав воєвода.— Стійте на смерть! Бийтеся мужньо із зрадниками: за це одержите милість од великого государя тут, у земному житті, а полеглих у брані ждуть вічні блага разом з Христовими мучениками!..
У цей час іззаду підбігли перші козаки. І почалося винищення, жорстоке, при вогнях.
Молодший Прозоровський рвонувся з шаблею назустріч козакам, але відразу був убитий наповал пострілом із пищалі в обл.иччя.
Дворяни й приказні одні кинулися навтіки, інші скуп-чилися навколо воєводи, відбивалися. Однак діло їхнє було безнадійне: насідали і козаки, й стрільці. Та стали ще стрибати зверху, зі стіни, козаки Уса: вони збили перепону на стіні й шугали вниз, де кипіла рукопашна й рубалися шаблями.
— У Кремль! — звелів воєвода.— У Кремль пробивайтеся!
Та його ударом списа в бік звалив Іван Красулін, голова стрілецький, що пробився до нього з кількома стрільцями.
На Красуліна кинулись були дворяни, та козаки швидко взяли його в свої лави і сильно потіснили при-казних, дворян і небагатьох вірних стрільців. Козаків прибувало все більше й більше.
У метушні не помітили, як вірний холоп підняв воєводу й виніс із стовпища ледь живого. Був ще один порятунок — Кремль, туди й відступали, відбиваючись, найбільш відважні діти боярські, дворяни і військові іноземці: у Кремлі можна було замкнутися.
Та вже небагато лишалось і їх, найбільш відважних і відданих, коли з'явився Степан. Він весь був у гарячці бою — спітнілий, скуйовджений, завзятий. Накульгував: прострелили на південній стіні ногу,
м'якуш.
— У Кремль! — теж велів він.— Швидше, поки там не замкнулися! Іване, зостанься — добий оцих. У Кремль! До ранку треба весь городок узяти. Не остигайте!
І повів більшу частину козаків до Кремля.
Стріляли по всьому місту. В багатьох місцях горіло, гасити пожежі ніхто й не думав. Опір чинили поодинокі загони стрільців, одрізані один від одного, не знаючи становища в місті, чуючи тільки стрілянину. Бій точився цілу ніч, то затухаючи, то спалахуючи де-небудь з новою силою, особливо біля кам'яниць і церков.
... Воєводу поклали на килим у соборній церкві в Кремлі. Він стогнав.
Фрол Дура, п'ятидесятник кінних стрільців, став на дверях храму з готовністю загинути, але не пустити козаків.
Прибіг митрополит. Схилився над воєводою, заплакав...
— Причаститися б,— через силу мовив воєвода.— Усе, святий отче. Здолав розбійник... Кара. Причасти... помираю. Скажи государеві: стояв... Причасти, Христа ради!..
— Причащу, причащу, батечку ти мій,— плакав митрополит.— Не розбійник здолав, зрадливці здолали. За гріхи наші карає нас бог. За прогрішення наші...
Почали збігатися в храм приказні, стрілецькі начальники, купці, дворяни, матері з дітьми, дівиці боярські, що тремтіли за свою честь... Скупчилися усі біля ікони Пресвятої Богородиці, молилися. Стогін, голосіння, сльози заповнили весь храм під склепіння, в пустій лункій темряві —високо й моторошно — скрикували, бубоніли голоси.
Дверний проріз храму, крім дубових дверей, закривався ще залізними гратами. Хоробрий Фрол стояв при вхо* ді з ножем, істерично всіх заспокоював і, надихаючи себе, лаяв козаків та Стеньку Разіна.
Ще прибігло кілька дворян — останні. Зачинилися, навісили на гаки важкі грати... Тих, що вбігли останніми, запитували:
— Увійшли?
— Де вони?
— Увійшли... Через Житній і Пречистенські ворота. Пречистенські вирубали. Всі посадські до лиходія перекинулися, стрільці зрадили... Місто горить! Кінець світу!..