— З тисячу?
— З тисячу. Дванадцять гармат. Про нас — ні сном ні духом: вилежуються на травичці, багаття палять...
— Зараз вони в нас повилежуються. Це ж ті, яких із Казані ждуть. Ая-яй! Клич усіх до мене! Зараз ми їх стрінемо. Тільки — нікому поки що ні слова про стрільців! Ніякого шуму! Ая-яй! — Степан мов на їжака наступив: заметушився по хаті, забігав.— Ая-яй!.. А ми байдикуємо тут, вина розпиваємо. Ну, мало нас били! Таж як могли накрити! Ні, мало, мало били ще...
Бій із стрільцями був наперед вирішений.
Степан із стругами відплив на лугову сторону. Нагірною стороною (правим берегом) пішла кіннота на чолі з Усом. На стінах міста лишилися Чорноярець і Шолу-дяк. З гармашами.
Стрільці справді не знали про перебування разінців у Царицині. І гірко поплатилися за свою безпечність.
Вони готувалися славно й мирно пополуднувати, як раптом з двох боків на них посипалися кулі — з правого берега (острівець, де стояли, був недалеко від крутояру) і з води, зі стругів.
Стрільці кинулися на свої судна. Степан дав їм сісти. Але так, щоб вони не зрозуміли, що їх заманюють у пастку: немовби це само собою вийшло...
Перед боєм Степан швидко й точно розказав, що робити кожному. І передбачив, як поведуться стрільці, котрих заскочили зненацька. Він говорив:
— Родіоновичу, бери дві тисячі кінних, підеш горою... Я перепливу на лугову сторону, підійду до них поміж островами ближче, зчиню стрілянину. Як почуєш, що я почав, виїзди на яр і смали. Вони на стружки кинуться — пливти. Я їм дам — посідають. Федоре, Фролко... Ларко, передайте, хто з нами попливе: щоб поперед мого стружка не вигрібали. Хай м'ясники посідають, хай думають, що уникнули долі своєї. Почнуть до міста вигрібати — я їм дам. Баграми не зчіплюватися, на кулі держати. Федько, Іване...
— Який же Федько?
— Шолудяк. І ти, Іване: на стіні будете з гармашами. Підпливуть на ядро — смаліть. На низ надумають утікати, ти їх стрічай, Прон. Усі добрали толку?
— Усі.
— З богом!
...Стрільці вигрібалися до міста, гадаючи, що там воєвода. Налягали з усіх сил на весла — швидше під рятівні гармати царицинських міських стін.
Позаду, на відстані пострілу, плив Степан, притискаючи їх до берега. З берега сипали кулями Усові козаки.
Це був не бій навіть, а нищення. Кулі так густо сипались на голови бідолашним стрільцям, що вони і не пробували зав'язати бій. Рятунок, на їхню думку, був у місті, вони рвалися туди.
І коли вже їм здавалося, що — все, кінець бойні, тут вона й почалася. Найжорстокіша.
Із стін міста грянули гармати. Почалася м'ясорубка. Кулі та ядра сипалися тепер з усіх боків.
Стрільці перестали веслувати, заметушилися на стругах. Деякі кидалися вплав... Але й там смерть наздоганяла їх. Розгулялася вона того дня над їхніми головами на всю згубну силу.
Стрільці заволали про пощаду. Небагатьох, хто був ближче до стругів разінців і відбивався ще й після волань про милість, стрільці застрелили самі.
Від Степанової флотилії відокремився один стружок, виплив на простір, щоб його з берега й зі стін видно було; козак начепив на багор каптан і замахав ним. Це був сигнал до відбою.
Стрілянина припинилася.
Все сталося швидко.
Стрільці зійшли на берег, збилися в купу.
Підплив Разін, з'їхав з кручі Ус.
— Що, жарко було?! — голосно запитав Степан, стрибнувши зі струга і прямуючи до полонених.
— Не доведи господи!
— Так жарко, що вже й вода не рятувала.
— По Разіна поїхали?! Ось я і є — Разін. Хто хоче послужити богові, государеві й мені, відходь он до того каменя!
— Усі послужимо!
— Усіх мені не треба. Голова, сотники, п'ятидесятники, десятники — ці нехай осюди вийдуть, ближче до мене: я з ними побалакаю.
Десятка півтора відокремилося од натовпу стрільців... Підійшли ближче.
— Усі ? — спитав Степан.— Усіх показуйте, а то потім усім гірше буде.
Ще виштовхали самі стрільці кількох.
— Хто голова?
— Я голова,— озвався високий, статечний голова.
— Що ж ти, в гробину тебе?! Хто так воює? Ти б іще заголився там, на острові! До кума на млинці поїхав, сучий сину? Дурень сировий... Військо перед тобою чи — так собі?! Усіх у воду!
Козаки кинулися в'язати стрілецьке начальство.
До Степана підійшло кілька стрільців з проханням:
— Отамане... одного помилуй, добрий був у поході...
— Хто?
— Підголовач Федір Якшин. Не кривдив нас. Помилуй, жалко...
— Розв'язати Федора! — розпорядився Степан. І, не бачачи ще, хто той Федір Якшин, гукнув — усім: — Просять за тебе, Федоре!
Відчувши можливість порятунку, кілька чоловік — десятники й п'ятидесятники — упали навколішки, заблагали:
— Отамане, змилуйся! Братці, змилуйтесь!..
Степан мовчав. Стрільці теж мовчали.
— Братці, я хіба вам поганий був?
— Змилуйся, отамане! Братці!..
Степан мовчав. Мовчали й стрільці.
— Отамане, вірою й правдою служитимемо! Змилуйся!
До Степана пробрався Матвій Іванов. Заговорив, дивлячись на нього:
— Степане Тимофійовичу...
—— Цить! Баба,— обірвав його Степан.— Я військо набираю, а не зрадників собі. Зараз усі добрими прикинуться, потім ножа в спину всадять. Не сунься.
Твердість Разіна в бойовому ділі якою була непохитною, такою непохитною й залишалася. Ніщо не могло тут звихнути його напружену душу, навіть жалість до людей,— він зціплював зуби й робив те, що вважав за потрібне робити.
Більше нікого з начальних не помилували.
— Стрільців порозпихати по стружках,— сказав Степан своїм осавулам.— Веслярами. У нас нікого не зачепило?
Осавули промовчали. Іван Чорноярець одвернувся.
— Кого? — спитав Степан, змінившись з лиця.
— Дідка... Стиря. І ще вісьмох,— сазав Іван.
— Зовсім? Дідка...
— Зовсім.
— Ех, діду...— тихо, досадливо сказав Степан. І болісно зморщився. І довго мовчав, опустивши голову.— Скількох стрільців ухекали? —спитав.
Ніхто цього не знав — не лічили.
— Покличте підголовача Федора.
Підголовач Федір Якшин до кінця не вірив у своє звільнення. Коли покликали його, він, який щойно бачив смерть своїх товаришів-начальників, мовчки кивнув головою стрільцям і пішов до отамана.
— Скільки вас усіх було? —спитав той.
— Тисяча. З'нами.
Степан подивився на стрільців, які лишилися живими.
— Скільки тут на око?
Засперечалися.