Він підвівся.
— На!.. Віднеси заразом мій пістоль! — Вихопив з-за пояса пістоль, кинув Федорові в обличчя; той ледве встиг відхилитися.— Бери Стеньку голими руками! — Схопився з місця, пройшов до носа, вернувся.— Гукни там: нема вже вольного Дону! Хай ідуть! Усе боярство нехай іде — хай мучить нас!.. Козаки їм чоботи лизатимуть!
Федір сидів ні живий ні мертвий: надала лиха година бовкнути про царя! Адже знав, утекли від царевого війська — бути грозі: над чиєюсь головою вона гримне.
— Батьку, чого напосівся на мене? Я хотів...
— У Москву захотів? Я посилаю: іди! А ми грамоту тобі складемо: "Пішов, мовляв, од нас Федір на поклін: ми тепер сумирні. А в дар великому дому посилаємо від себе... одну штукенцію в золотій оправі—козакам, мовляв, тепер вона ні до чого: перевелися. А вам згодиться: для примноження царського роду".
— Батьку, тоді й мене посилай,— сказав Стир.— Я свого додам.
На передньому струзі астраханської флотилії стояли, дивлячись уперед, князь Семен Львов, стрілецькі сотники, Микита Скрипіцин.
— Утечуть,— сказав князь Семен неголосно. А втім, без особливого виразу сказав — лис, жаднючий, як біс, і хитрий.—■ Відпочили, собаки!
— Де ж вони тепер дінуться? — спантеличено запитав стрілецький сотник.
— У Терки підуть... Городок візьмуть, тоді їх звідти не виколупнеш. Перезимують і Кумою на Дон потягнуться.
— А то й знову до шаха — грабувати,— озвалися ззаду.
— їм тепер не до шаха — додому прийшли,— задумливо сказав князь Семен.— У них струги від добра ломляться. А в Терки їх відпускати не треба б... Не треба б. Еге, Микито?
— Не треба б,— погодився простодушний Микита Скрипіцин, служилий з приказу Галицької четі.
— Не треба б,— повторив князь Семен, а сам у цей час болісно вирішував: як бути? Ясна річ, козаків тепер не наздоженеш. Як бути? Чи прогнати їх далі в море і стати в гирлі Волги заслоном? Але тоді переговори з Разіним вестимуться через його голову — це не в інтересах князя. Князеві хотілося першим побачитися з Разіним, тому він і напросився в похід: якщо вдасться, то накрити ослаблих козаків, забрати в них добро й під конвоєм припровадити в Астрахань, а не вдасться, то приперти десь, вступити самому з Разіним у переговори, злупити з нього якнайбільше й без бою — що ліпше — доставити в ту ж таки Астрахань. Але — в одному й другому випадку — як слід покористуватися з козацького добра. Минулого разу, прикинувшись довірливим дурником, він пропустив Разіна на Яїк "торгувати" й добряче від нього поживився. Разін здуру хотів навіть од нього бумагу одержати про всяк випадок, що ось князь Львов, другий воєвода астраханський, прийняв од нього, від похідного отамана, від Степана Тимофійовича... Князь Семен звелів посланцям передати отаманові: нехай не химерує! І ще звелів сказати: умова дорожча від золота, і ніяких бумаг!
Так було минулого разу.
А тепер складалося так, що не злупити з Разіна — гріх і дурість. У розбійників — правда!—струги ломляться від усякого добра, а на руках у князя "прощальна" царська грамота: рік тому Олексій Михайлович писав до Разіна, що коли він угамується від розбою і піде додому, на Дон, цар простить йому свої каравани, пущені на Волзі на дно, простить стрільців і стрілецьких десятників, повішених на щоглі, простить ченців, яким Степан Тимофійович сам, у бою ламав руки об коліно. (Забув Степан, розмовляючи з Фролом Минаєвим про церкву, забув про тих ченців). Князь Львов порадив князеві Прозоровскому, першому воєводі, скористатися тепер цією грамоткою і не заводити з донцями сварки, бо стрільці в Астрахані ненадійні, а Разін багатий і в славі: купить і спокусить стрільців.
— Але ж не встигнути нам за ними,— мовив нарешті князь Семен.— Ні, не встигнути. Микито, візьми когось —> наздоганяйте у легкому човні. Віддай грамоту, тільки — боронь боже! — нічого не обіцяй. Не треба. Нехай у Волгу зайдуть — там зручніше розмовляти.
— Адже спитають: як, що? Не повірять...
— У грамоті, мовляв, усе написано: "Цар вам провини ваші віддає — ідіть". От і все. З богом, Микито: хай у Волгу зайдуть, а там буде видно.
Через якийсь час із-за переднього струга астрахан-ців вилетів бистрий човник і замахав у бік разінців. Із княжого судна гримнула важка гармата. Флотилія стала.
Зачувши гарматний постріл, Степан скочив на ноги.
— Човен! — гукнув стерновий.— Ті стали, а човен навздогін пливе.
— Ану, зажди! — наказав Степан.— Чи не до нас?
— Посли, мабуть? — гадали козаки.
-До нас, чи що?! — гукнув Степан нетерпляче. Посли — це вже не бій. Не йому тепер, ослабленому, обвішаному добром, як гирями, бажати бою. Посли — це добре.— Ану, хто зіркіший — дивися гарненько!
Усі дивилися на далекий човник.
— До нас! — запевнили зіркіші.— Прямо сюди летить. Легкий, без набоїв .
За хвилину Степан уже розпоряджався:
— Смальни з якої гучніше! Сенько, гайда до Чорно-ярця — нехай докупи спливуться. А сам нехай до мене йде. Повдягатися всім!
Набої — тут — набивні дошки на бортах.
У разінській флотилії почали готуватися до зустрічі з послами. Дзявкнула гармата. Передні струги розвернулися й пливли до отамана. Козаки вдягалися: на каспійській вечірній воді квітли найнесподіваніші яскраві барви. Заблищало біля поясів коштовне оружжя — шаблі, пістолі. У Степана при боці опинився золотий пернач, гнутий красень пістоль.
— Веселіше дивіться! — лунав бадьорий Степанів голос.— Хворих назад!
Великий плаский диск сонця торкнувся обрію і повільно осідав у воду. А в небі, в тій стороні, почала розгорятися нежарка солом'яна пожежа.
Човник з послами все линув і линув по воді. Поспішав. Сонце було якраз між човником і Степановими стругами. Воно повільно котилося донизу. А човник усе поспішав.
І ось сонце закотилося зовсім; на воді лишився широкий кров'яний слід. Човник поплив по цьому сліду. Перетнув його, підплив до отаманового струга. Кілька рук простяглися з баграми — придержали човника. Послів підняли на високий борт.
На морі тиша. Тільки чайки кружляють і кричать, мов прищемлені коти.
Рівне, гладеньке море. Скоро ніч. Супокій.
— "...Щоб ішли ви з моря на Дон,— читав Микита Скрипіцин Разіну та його осавулам.— І щоб ви, йдучи додому, ніде ніяких людей за собою не підмовляли. А котрі люди і без вашої підмови почнуть до вас приставати, щоб ви їх не приймали і за те опали на себе не накликали..."