— Он як! — вигукнув Степан.— Ну, ну?
— А як же? Хто боїться, той лишився та вдома відсиджується. Он Фрол... не поперся ж із нами, бо розміркував: краще її вдома діждатися, ніж на стороні шукати...
Степан уп'явся в Стиря.
Василь Ус уперше вочевидь спостерігав "хворість" отамана Разіна — початок її. Йому було цікаво. Він чув про цю Степанову дивноту ще раніше.
—• Боюся!—гаркнув Степан.— Ось і Кажу: боюся! Ото який знайшовся!.. Як ти не боїшся, то й усі тоді не бійся? І де ти виріс такий! Чи тебе ніколи маленьким не лякали букою?
— Я сам кого хоч налякав би,— щиро мовив Стир.— Страшненький був з малолітства, соплі не висихали...
— Ось тому й спасенний ти чоловік од страху. А нас усіх бабці дурні позалякували змалку, ми й тремтимо все життя. І Петро он лякає — гляди, мов! Сам, видно, теж тремтить... А цар — радісінький: бояться всі! Сиди собі, дригай ніжками. Ніякого тобі клопоту...— Степан рвучко підхопився з лежака, заходив сюди-туди по намету. Широке обличчя його скривилося від болю й люті.— А чого? Хех!.. Дай горілки, Іване! — майже крикнув. Став, чекаючи, що буде — здолає його лють чи він здолає її. Він хотів здолати, не хотів нікуди тікати, качатися по землі... Він зціпив зуби й ждав.— Іване!..— благально мовив він, не розціплюючи зубів.— По смерть посилати!.. Несуть, чи що?
— Несуть, несуть.
Степан випив під загальне мовчання... Сів знову на лежак. Дихав важко, дивився вниз... Ждав. І всі ждали.. Видно, він усе-таки переломив себе — не буде по землі качатися. Він підвів голову, знайшов очима Матвія Іванова.
— Ти ось, Матвію, на царя кличеш... А він же крутенький, цар. Він он у Коломенському літ п'ять тому одразу десять тисяч поклав... москалів своїх. А тоді ще дві тисячі колесував і повісив. Малоліткам вуха різав.
— Не всім,— втрутився Матвій.— Меншим — од дванадцяти до чотирнадцяти років — тільки по одному вуху одрізував. Навіщо ж наклеп зводиш?
— Ну, на те й милість царська! А ти на царя кличеш...
— Кого я на царя кличу?! — вигукнув Матвій.
— Кли-ичеш, не відмагайся. Нас із Родіоновичем підбиваєш. А війна — діло погане, Матвію. Навіщо ж ти нас на гріх штовхаєш? Замордували? Так царя попросити можна, а не ходити на нього війною. Теж, додумався!.. Ось і підемо просити. Скажемо: бояри твої вкрай замордували мужика. Заступися... Хочеш подивитися, як ми проситимемо?
— Як це? — не второпав розумний Матвій.
— А так. Я проситиму, а Стир он — царя із себе скорчить. Він уміє. Стирю! Катай на престол, я скоро прийду з Дону просити тебе. Всіх поклич, нехай усі дивляться.
Стир, дуже охочий до всякого лицедійства, зрозумів усе з півслова. Вийшов із намету.
— Вип'ємо на доріженьку! — розпорядився Степан.— Підемо царя-батечка просити. Вольності Дону підемо просити... які колись були.
— З мужика почали, а вольності — Дону підемо просити,— знову докинув Матвій.— Як же так?
— А ви — подивіться, прикиньте спершу... А тоді вже —— як охота не пройде — самі тьопайте. А ми проситимемо, щоб старшину нашу не купував, вона в нас уся продажна. Курва на курві сидить... Усім гарно вдягтися! Щоб усі мигтіли, як баранячі лоби,— до царя йдемо! Ех і сходимо ж!..
Порозходилися вдягатися в дорогу одежу. Противитись марно. І небезпечно. Та й подивитися цікаво, як будуть "просити царя". Чорноярець скривився був, але промовчав, пішов теж одягатися.
Стир тим часом споруджував "престол". Цього разу він поважно сидів на великій чумацькій гарбі, вистеливши її всю килимами й заставивши глеками з вином. Увесь табір зійшовся дивитись "прошения". Для "козаків з Дону" лишили неширокий прохід; перед гарбою — просторе коло.
Стир, усе приготувавши, став позирати в прохід, виказуючи метушливість і нетерпіння.
— Козаків не видно?
— Ще нема.
— Чого вони?.. Чухаються там! П'ють, либонь, жеребці .
Та ось загукали:
— Козаки йдуть! Козаки йдуть!..
Стир сів, схрестивши по-татарськи ноги. Узявся в боки.
Разін ішов попереду свого гурту. Був він одягнений, як і всі з ним "прохачі",— розкішно, очі блищали страшнуватим веселим блиском.
— З Дону? — вихопився перший Стир.
— Не стрибай! — звелів Степан...— Він же — великий князь всея, всея... У нього жінку патріарх благословив у мивниці, він і то важний лишився. А ти стрибаєш, як блоха.— Разін поклав свого пірнача на землю.— Прийшли ми до тебе, царю-батечку, скаржитися на бояр твоїх, лиходіїв! І просити тебе, лиши вольності Дону! Завжди так було! — Разін говорив голосно — всім.— До тебе були вольності! А ти відбираєш!..
— Сивухи хочеш?—спитав Стир.— 3 дороги ж...
— Я волі прошу, а не сивухи!
— Якої тобі волі?! — накинувся Стир.— А хріна в зуби не треба? Волі він захотів!..
—— Як же нам без волі?
— Якої тобі волі треба?
— Не вели мужиків ловити й повертати з Дону знову поміщикам...
— Хріна! — Стир усе квапився, все метушився і не хотів навіть дивитися на козаків.
— Дай же сказати! —озлився Степан.— Та на мене дивись, на мене. Що ти, як коза брянська, усе вгору дивишся? На мене!
— Ну.
— Не попихай нами, коли хліб на Дон посилаєш...
— Так.
— В'язниць набудував, курва! Як трохи що — так і у в'язницю!
— Що ти сказав? Курва?
Степан упав навколішки.
— Прости, князю великий! Вилетіло...
— Одріжу язика! Вилетіло. Які ще скарги на боярів?
— Навіщо на одному місці пришпилити хочеш мужика? — спитав Матвій Іванов.— Був хоч вихід.
— Канчуків! — звелів Стир, показавши на Матвія.
"Цареві прибічники" схопили Матвія і разів зо три
всерйоз шмагонули канчуком.
— Які скарги, козаче? — повернувся Стир знову до Степана. Степан усе ще стояв перед ним навкарачки, покірно ждав.
— Чого — як війні бути на Дону або мирові — ми не вільні самі вирішити? Ми хочемо вирішувати самі, як нам любо, а як ні.
Стир мовчав; він не знав, як ошелешити з війною.
— Нас на війну посилаєш!..— заволав з колін Разін.— Сам затіваєш, а нас посилаєш. Куди хочеш, туди й посилаєш, ми не смій писнути! Ми не слуги тобі! Не стрільці!.. Курва ти велика, а не князь великий! — Степан став на весь зріст.
— Канчуків! — загорлав Стир. І теж підхопився.
"Прибічники" кинулися до Разіна...
— Стій!—зупинив їх Стир. І поліз із гарби,— Я прокатаюсь на ньому. На Дону, кажуть, жеребці славні — спробую.