Мотря налила в чарку горілки, подала Степанові:
— Охолонь, ради бога, охолонь... аж побілів.
Степан випив до дна, витер вуса, сів. Довго мовчав,
потім знову заговорив — тихо, стомлено:
— Безстидники ж ви: дармоїдами втікачів обзиваєте... Я знаю, хто тобі нашіптує... Своїх, кажуть? Ні, не свої вони мені. Мені — хто покривджений, той свій. Гади пузаті мені не свої. Якби я вмів іще як-небудь з ними говорити — говорив би. Не вмію. Лишилося — рубати. Рубати вмію. Спробуйте ви, богомільні, своїми молитвами їх приструнчити! А то вони скоро всю Русь зжеруть! Спробуйте, а я подивлюсь, як вони від ваших молитов добрими поробляться. Чхати вони хотіли на ваші молитви!
Степан замовк. Налив ще, випив, опустив голову на руки, заплющив очі... Стомлювався він од таких розмов дуже. Всіляко уникав їх, та вони траплялися.
Жінки покинули його самого.
Та тільки-но вони вийшли, нагрянули гості: Іван Чор-ноярець, Федір Сукнін... А з ними :— Ларко Тимофеев,
Мишко Ярославов, усі семеро, що ходили в Москву до царя бити чолом у Кремлі за провини козацькі. Тільки тепер, побачивши їх живих-здорових, збагнув Степан, які дорогі вони йому, вірні його товариші, і як безглуздо, що він одпустив їх до Москви: могли там зостатися гнити живцем у царевих темницях, а то й зовсім згинути.
— Тю! — вигукнув Степан радісно.— Ото—гості так гості! Хороші ви мої...
Вся станиця перецілувалася з отаманом.
— Ото гостоньки!..— повторював Степан,— Та як же? Коли ви? — Він був радий до нестями. Мало не плакав з радощів. Увесь час, поки Аарка з товаришами не було, мучила совість: даремно послав у Москву.— Звідки ж ви оце зараз?
— А прямо з дороги.
— Олено! — стіл: гуляти будемо. Де вона?—метушився Степан.— Ну, хлоп'ята!.. Радий я за вас. Слава тобі, господи! А бачили військо?.. Га?—Степан засміявся.— Захитається світ! Сідайте, сідайте...
Олена увійшла, невдоволено подивилася на ватагу й заходилася накривати на стіл. Знову — гульбище.
— Що цар, живий-здоровий? Одпустив вас?.. Чи як? — розпитував Степан.
— Нас під вартою в Астрахань везли, а ми дорогою утекли собі. Навіщо нам, думаємо, в Астрахань?.. Батько на Дону тепер.
— А як же варта?
— Коней, озброю в них одібрали, а їх пішки пустили...— Ларко теж усміхався, задоволений.
— Славно. А що ж цар? Бачили його?
— Ні, з боярами у приказі погомоніли...
— Не ждуть нас у Москву?
— Ні. Вони тоді не знали толком, де ми — на Дону чи на Волзі...
— Добре, нехай поки що чухаються. Завтра виступимо. А це ж хто? — Степан побачив Федька Шолудяка.
— Федір... Дорогою за нами ув'язався. Бувалий чоловік, у Москві, в приказі, батога скуштував.
— З яких?—спитав Степан, придивляючись до сухорлявого, смаглявого Федька.
— Калмик. Хрещений,— мовив Федько.
— Як січуть у Москві?
— Славно січуть! Згадаєш — на душі хороше. Уміють.
— За віщо ж?
— Погуляли з хлоп'ятами... Поміщика свого у Волгу посадовили. Довго в бігах були. А в Москві, на муках, про поміщика не зізнався. Збіглий, сказав. А прізвище збрехав...
— Як же це ви? І не жалко вам його, поміщика?
У Шолудяка очі округлилися від подиву: він чув про Степана Разіна зовсім інше — що той теж не жаліє поміщиків.
Степан засміявся, засміялися й осавули.
— Олено, як у тебе? — спитав Степан.
— Сідайте.
Міцно спить захмелілий отаман. І не чує, як упадають коло нього двоє рідних людей: хрещена мати й дружина.
Олена, поклавши руки на коліна, дивиться не надивиться на такого близького їй і далекого, рідного, любого і страшного чоловіка.
Мотря звично готується творити замовляння.
— Господи, господи,— зітхнула Олена.— І люблю його, й боюся. Страшний він!
— Годі тобі, дурненька! Який там він страшний — козак як козак.
— Про що думає?.. Ніколи не знала.
'— Нічого й знати нам...— Мотря схилилася над Степаном, зашепотіла скоромовкою: — Замовляю я своє ненаглядне дитятко Степана над келихом весільним, над свіжою водою, над рушником вінчальним, над свічею обручальною.— Провела кілька разів вологою долонею по Степановому лобі; той поворухнувся, але не прокинувся.— Умиваю я своєму дитяткові чисте личенько, утираю рушником вінчальним його уста медовії, очі яснії, чоло думнеє, ланити червонії...— Утерла рушником обличчя. Степан знову не прокинувся.
— Загине він, чує моє серце,— з жахом мовила Олена.
— Цить! — суворо сказала Мотря.— Освічую свічею обручальною його становий каптан, його шапку соболину, його пояс мережаний, його чобітки сап'янові, його кучері русії, його лице молодецькеє, його ходу борзу...
Олена тихенько заплакала. Мотря глянула на неї, похитала головою й вела далі:
— Щоб ти, моє дитятко, був цілий, неушкоджений: від сили ворожої, від пищалі, від стріл, від борця, від кулачного бійця, від ратоборця, від дерева руського й заморського, від поліна довгого, недовгого, четвертинного, від жіночих зароків, від підступної немочі, від заліза, від булату, від міді червоної, від срібла, від золота, від пташиного пера, від невірних людей: ногайських, німецьких, мордви, татар, башкирців, калмиків, бухарців, турків, якутів, черемисів, вотяків, китайських людей.
Бійцям тебе не подужати, ратною зброєю не вбивати, рогатиною й списом не колоти, сокирою й бердишем не сікти, обухом тебе бити не вбити, ножем не вразити, старожитнім людям не обдурити, молодим хлопцям нічим не шкодити, а бути тобі перед ними соколом, а їм — дроздами. ' , '
А оцоб був ти, моє дитятко, моїм словом міцним.— уночі и опівночі, в усяку пору, в путі-доріженьцї, уві сні й наяву — збережений від смерті наглої', від горя,' від лиха, врятований на воді від утопления1, захищений в огні— від. згоряння.
А прийде година твоя— смертна, і ти спом'янеш-, моє дитятко, про нашу любов лагідну, про наш хліб-сіль пишний, обернись на батьківщину славную, удар їй чолом сім разів по сім, попрощайся з рідними й кревними, припади до сирої землі, й засни сном солодким, непробудним1.
Замовляю я раба Степана Тимофійовича, ратного чоловіка, що йде на війну, оцим моїм міцним замовлянням. Цур, слову кінець, моєму ділу вінець.
Олена впала головою на подушку, заплакала голосно:
— Ох, та не оддала б я його, не пустила б...
— Поплач, поплач,— порадила Мотря.— Зате полегшає. Дуже тільки не голоси — хай поспить.