Я прийшов дати вам волю

Сторінка 5 з 111

Василь Шукшин

— За ними угледиш! Вони звиваються, як чорти на вогні... Зарікався — не грати більше, так ні, розохотило, бісеня...

Макся ліг долілиць, закусив зубами м'якуш долоні.

Степан із Фролом попрямували до інших дозорів.

— Сам лічи — скільки: я тільки до двох десятків умію,— мовив Никифор.

— Я скажу "досить", а ти не повіриш, скажеш, обдурюю...— Макся відпустив долоню — хотів був побалакати, навіть і голову підвів — тут його пронизав біль, він зойкнув, уп'явся зубами в долоню, не випускаючи її, крикнув: — Ти ж сам не лютуй, сатана!

— Я по спині побачу, коли вистачить,— сказав старий.— А це тобі за "сатану" — од мене.— Старий ще раз боляче шмагнув хлопця. Потім ще раз, і ще раз, і ще — від щирого серця, досхочу... Швидко навтішався— разів із сім огрів — і звелів:—Надягай штани, будемо далі грати. Та коли знову махлюватимеш!..

— А я з тобою зовсім грати не буду!

— Не будеш, іще лягай: усі півста віддам тобі.

Макся скривився, сердито сплюнув і сів бочком на

камені — знову грати.

Степан із Фролом зупинилися на узвишші.

Унизу гомонів, роївся, вирував табір.

Різнобарв'я, строкатість одягу й товарів, шум, гамір і метушня — усе це скидалося швидше на ярмарок, аніж на стоянку війська.

Степан довго мовчав, дивлячись униз. Мовив потаємно:

— Ні, Фроле, з таким табором — не війна, біда: манаття каменем на шиї повисне. Куди вони годні, отакі?.. Хіба що тільки торгувати.

— Отож і треба скоріше збути його.

— Як? Кому?..

— А Терки візьмемо!

— Терки? — в задумі, але з неприхованим протестом повторив Степан.— А на якого біса вони мені... ці Терки? Мені Дон потрібен.

По-різному використовували жаданий відпочинок натомлені, зголоднілі, зморені під нещадним морським сонцем люди. Відпочинок поблизу рідної землі, за якою вони знудилися.

Ось вусатий літній українець, мастак базікати, зручно влаштувавшись на купі манаття, розповідає молодим козакам:

— Ішов дядько з поля, підходе до своєї хати, зирк у вікно, а в хаті москаль... гм... цілує його жінку...

Українець, справді, мастак: підвівся, "показав", як ішов собі дядько додому, нічого не підозрюючи, як глянув у вікно — і побачив... І все —стримано, не поспішаючи, з насолодою.

— Отож. Дядько мерщій у хату, а москаль примітив дядька, та мерщій на покуття, вкрився, сучий син,— нібито спить. Дядько шасть у хату і баче, що москаль спить, а жінка порається біля печі. "Хіба ж то я нічого й не бачив!" — каже дядько. "А що ти там бачив?" — пита в нього жінка. "Як що, бісова дочко!" — "Чого ти лаєшся, вражий сину?" — "Як чого, хіба ж я не бачин, як тебе москаль цілував".— "Коли?" — "Як коли?!"

Молоді, затамувавши подих, ждуть, що буде далі, хоча іі чули, напевно, цю оповідку.

А ось бандурист... Наладнав свій інструмент, мляво перебирає струни. І так само неквапно, навіть ніби знехотя — упросили — походжає по колу, поводить плечима якийсь новгородський "перс". Він і не співає, і не танцює — це щось спокійне, нескінченне, зі своєю хваткою, гримасами, ходою — усе вивірене. Таке можна дивитися й слухати довго. І можна думати свої думи. Щось рідне, п і сенно-доладне:

Гуси-лебеди летели,

В чисто поле залетели.

В поле банюшку доспели.

Воробей дрова колол.

Таракан баню топил,

Мышка водушку носила,

Вошка парилася,

Пришумарилася.

Бела гнидка подхватила,

На рогожку повалила;

Тонку ножку подломила,—

Вошку вынесли...

А тут своє, кревне — вояцьке: підкидають угору очеретини й рубають їх на льоту шаблями — хто скільки разів перерубає. Тут — інший хист. Тонко посвистують блискучі кола, легко, "смачно" січе хижа сталь соковиті очеретини. І тут свій майстер. Дід. Силу й міць руки втратив він у нескінченних походах, намахався за своє життя вдосталь, знає "ремесло" досконало. Навчає молодих:

— Поспішаєш... Не поспішай.

— Охота ще разок дістати.

— Дістанеш, як не ловитимеш бліх. Відпускай не на всю руку... Не на всю — а щоб вона в тебе навколо руки сама ходила, не від собак одбиваєшся. Ось — глянь...

Штабка холодної сталі на диво слухається дідової руки, ніби й не вбивати він учить, а грається коштовною світлою іграшкою. Сам собою милується, вищирив попсовані зуби, примовляє:

— Отя-тя, от-тя...

— Ну?..— скривився недоліток, схожий на Максю.

— Хріна гну! Бачиш, у мене лікоть не ходить.

— Зате удар слабкий.

— А тобі міцність тут і не потрібна, тобі швидко треба. А коли міцність, тоді на всю руку — і на себе. От-такечки! — секир башка! Тут — прикладай, скільки стане сили, і — трошки на себе, на себе...

З півсотні хлопців біля води махають шаблями. Засмаглі, спітнілі тіла грають м'язами... Красиво.

Степан, спустившись із пагірка, задивився збоку на цю любу його серцю картину. До нього підійшли Іван Чор-ноярець, Іван Аверкієв, Сукнін, Ларко Тимофєєв...

— Та з очеретам ви спритні! Ви — один з одним! — не стримався Степан.

Перестали махати.

— Ану, хто жвавіший? — Отаман вийняв шаблю, чекав. Він любив молодих, та коли б хто-небудь із них наважився позмагатись із ним у вправності володіти шаблею, то зітнувся б він із тим брикуном смертельно.— Нема нікого, чи що? Ну й козаки!.. І куди ти дивишся, діду? Вони в тебе тільки з очеретом молодці. Наші молодці — хто більше з'їсть, той і молодець? Ех...— Отаман жартував. Але й завжди — і серйозно — повчав: "Тюхтія ніхто не любить, навіть найпоганіша молодиця. А смерть тюхтія любить". Він особисто карав за незграбність, нерозторопність і неуважність. Але тепер він жартував. Йому любо було, що молоді не марнують часу, а осягають головне в їхньому небезпечному житті.— Ну, молодці?.. Хто?.. Справді, кортить.

Рубака-дід гучно висякався, утерся заморською хусткою незвичайної роботи, знову заткнув її за пояс.

— Щось я не розчув,— звернувся він до молодих,— хтось тут начебто вихваляється? Га?

Молоді усміхалися, дивились на отамана. Вони теж любили його. І знали, як він рубається.

— Я вихваляюся! Я! —сказав Степан.

— Ого!.. Отаман? — здивувався дід.— Легше жартуй, батьку. А то вже я хотів підморгнути тут декому, щоб трохи обтесали язика... Коли глядь — отаман. Ну, щастя твоє — очі ще бачать, а то...

— А є такі? Обтешуть?

— Та є,— скромно відповів дід.— Можуть.

— А де ж?

— А осьдечки! Перед тобою. Ти не дивись, що в нас іще молоко на губах не обсохло,— ми й воювати вміємо.