Степан налив собі чару.
— Годі молоти, діду. Наливайте.
— Там до старої моєї ніхто не підсипався? —знову спитав підпилий Стир у Мотрі.— Чого ж мовчиш?
За столом розсміялися; гулянка почала знову набирати ширу й волі, щоб потім виплеснутися звідси, з тісноти.
— А то я з нею не панькатимуся: враз голову одірву на рукомийник. У мене балачка коротка...
— У тебе, діду, все коротке, тільки ніс... це...— повів був свою улюблену тему великий Кіндрат. Ліва його рука покоїлася поки що в петлі з сирового ремінця, перекинутого через шию.
— Цить! — живо осадив його Стир.— Зате у тебе: душа нарозхрист, а язик на плече. Замовкни, поганцю.
— Кочергу вона на тебе наготувала, твоя стара... Жде,— сказала Мотря на Стиреві розпитування.
— їй уже шепнули, мабуть, як ти із шахинями там... Га? Гріховодник ти, Стирю!.. Ніяк угамуватися не можеш! Звідки тільки сили беруться!
У землянку ввійшов козак, протиснувся до отамана.
— Батьку, москалі-торговці прийшли. Просять униз пустити.
— Не пускати,— одразу сказав Степан.— Куди пливуть, у Черкаський?
— Туди. Кажуть...
— Не пускати. Хай тут торгують. Поборів ніяких — торгувати по совісті, а на низ не пускати жодної душі. І надалі так само. Не кривдити нікого.
Козак вийшов.
— Чи не крутенько, батьку?—спитав Федір.— Домовиті гавкіт здіймуть... Без хліба ж лишаться.
— Ні,— ще раз сказав Степан.— Федоре, що про Альошку та про Васька чувати?
— Альошка здуру в Терки попер, думав, що ми туди вийдемо, хтось, подейкують, сказав йому так...
— Це знаю. Послав до нього?
— Послав. Єрмило Кривоніс поскакав. Васько десь на Русі, ніхто до ладу не знає. До нас хотів після Серьож-ки, а домовиті його на війну повернули...
— Посилай на розшуки. Надходять люди? — Степан і спитав про це й не спитав — сказав, щоб звеселити зайвий раз себе й інших.
— За чотири дні півтори сотні чоловік. Але — голота несосвітенна. Чи прогодуємо всіх? Може, трохи збавити до весни...
— Козаки є сьогодні ? — Степан ревниво стежив, скільки прибуває козаків, своїх, з Дону, і з Січі.
— Мало. Більше з Русі. Коли так підуть, то... Про
годувати ж усіх треба.— Так склалося, що Федір Сук-нін відав харчуванням війська, і в нього за своє й боліла Душа. _ о
— Усіх одягати, озброювати, поїти й годувати. За вартою наглядати. Прохарчуємо, всіх прохарчуємо. Робіть, як велю.
— Зробити ми зробимо... А чого... до весни б поки що...
— Наливай! — перебив Чорноярець Федора.— Розбалакався...
— Ваню... ти, якщо сп'янів...
— Ти мене напої спершу! Сп'янів... Ні!
— А не заспівати б нам пісню, синочки?!—вигукнув Стир.
— Любо! — підтримали з усіх боків.—Тепер — удома.
— Затягай! — смішно розпорядився знову Іван і садонув кулаком по столу. Сивуха прямо на очах міняла чоловіка: замість сумирного, розумного козака, яким знали Івана, сидів якийсь крикливий, задерикуватий дурило. Через те, може, й не пив Іван часто, що знав за собою цей гріх і мучився через нього.
— Чого розходився? —урезонив Степан вірного осавула; отаман, поки сам не напивався, гидував п'яними, не терпів. Та й сам він бував не кращий, тільки споїти важче.— А де ж це Фрол Минаєв? — згадав раптом Степан.— Де, я не бачу його?.. Га? —Він обвів поглядом усіх... і зрозумів. І вже доказав — так, щоб доказати, раз почав: — Я ж не велів поки що в Черкаський ходити... Нікому не велів!
Із хвилину, напевно, було тихо. Степан ще раз подивився на всіх, з досадою. Поклав кулак на стіл. Не одразу знову заговорив. І заговорив — із запізнілою гіркотою, не злісно.
— Чого ж не сказали? Мовчать... Кажіть!
І знову ніхто не зважився йому відповісти. А треба було лише сказати: пішов Фрол. Зовсім пішов. Зрадив.
— Ну? Схоже на те, що поминки вийшли? По Фрол-кові...
— Погуляти б хотілося, Тимофійовичу,— відверто сказав Стир.— У тиху погоду... без грому.
— І погуляємо! Чого б нам не погуляти? Одна тварюка відповзла — не велика втрата. Він давно це задумав, я відчував. Давай.
Поналивали чарки. Та боляче різонула по отамановому серцю зрада розумного осавула. Він насилу переборював цей біль:
— Ну, стрінусь я з тобою, Фроле,— мовив він стиха, до себе.— Стрінуся, Фроле. Давайте, брати!.. Давай пісню, Стирю. З Фролом усе скінчено: він свою пісню проспівав. Пішла душа по руках... Затягай, Стирю.
Ні, не так давно задумав Фрол Минаєв зраду,'а після тієї розмови, як порубали стрільців і сиділи на березі Волги: з тієї миті він знав, що піде. Тоді зрозумів Фрол, що Степан тепер не зупиниться — пролилася дорога й небезпечна кров. І зрозумів ще Фрол, що Степан захотів пролити цю кров, затамувавши жалість, без прямої потреби — щоб покласти край своїм сумнівам і щоб козаки теж заплямилися червоним вином страшенної гульні. Отоді остаточно вирішив Фрол піти. Це було недавно.
Теплої глупої ночі до острова приплив великий човен.
З острова, із засіки, окликнули вартові.
— Свої,— озвався чоловічий голос із човна.— Іваш-ко Болдир. Батькові гостей привіз.
— А-а... Давайте, чекає. З прибуттям, Олено!
Степан лежав на ліжку в шароварах, у панчохах,
у спідній сорочці... Не спалося. Лежав, поклавши підборіддя на кулаки, думав свою думу, вслухався в себе: чи не розтривожиться душа, чи не завіщує серце лиха...
Ні, все там тихо, спокійно. Навіть дивно: таке діло насувається, ось уже й утекли зі страху, і не дурні втекли, і не найбоягузливіші — чим-чим, а боягузтвом Фрол не грішив,— ну? А як дадуть разок де-небудь, тоді чия черга втікати? І думка квапливо обшарювала всіх, хто траплявся в пам'яті... Ну, Іван Чорноярець, Федір, Ларко, Мишко, Стир — такі поляжуть, поляжуть не нарікаючи ще багато й багато інших... А чи користь буде, що поляжемо? Бачив Степан, але якось неясно: виросла на російській землі велика темна сила — причому це не Іван Прозоровський, не Семен Львов, не старий митрополит — це мовби не вони, а щось зловісніше, не цар навіть, не його стрільці — вони люди, чи ж боятися людей?.. Та коли вдень Степан зазирав у вічі новгородським, псковським селянам, він бачив у їхніх очах тьмяний відблиск страшного лиха. Звідти, звідки вони тікали, чорною тінню на все небо наповзало загальне лихо. Що це за сила така, могутня, люта, селяни й самі теж не могли збагнути. Казали, що опинилися в боргах неоплатних, у кабалі... Та це зрозуміти можна. Сила ж та залишалася неясною, величезною, невідворотною, а що воно таке — не могли зрозуміти. І це розпалювало Степана, мучило, розорювало. Найкоротше його лють вкладалася в слово— "боярин". Але кои сам же він хотів удума-тися — а чи бояри? — бачив: тут якось не зовсім і бояри. Жодного окремого боярина він не ненавидів тією послідущою спокутною зненавистю (навіть Долгорукого, того, що брата повісив, навіть його), якою ненавидів ту погибельну силу, яка маячіла з Русі. Боярина Долгорукого він порішив би при нагоді, але від цього не стало б спокійніше, ні. Поки є там ця сила, тут спокою не буде, це Степан розумів серцем. Він казав — "бояри", і його розуміли, й досить. Досить і цього. Вони, собаки, багато й багато в чому завинили: совість утратили, казяться од зажерливості... Але не вони та сила.