Розмова відбувалася в присутності осавулів і кількох сотників, які наглядали За переправою.
Військо Разіна переправлялося на правий берег Дону. Гармати сплавляли на саликах (вузьких, з п'яти-шести колод, плотах), верхівці перепливали, стоячи на конях.
Степан, заговоривши спочатку спокійно, незабаром втратив рівновагу і що далі, то більше розпалювався. Розлютила знову бумага, а на додачу до неї — тупий казенний німець.
— Як ти з'явився до мене, мацапуро? — спитав він.
— На кінь,— відповів німець.— Калоп!
— Ти не подумав, що залишиш тут голову? Ану, покажи свою хоробрість!..— Степан вихопив шаблю і заніс над головою німця. Той присів з переляку, затулився руками.— Як ти посмів з'явитися до мене, гадючий ти виповзку, таку мені ганьбу радити: щоб я зрадив товаришів своїх! Де ж це так роблять?! Хто тебе навчив так думати, прихвосню воєводин? Воєводи? Ось відсічу тобі язика, щоб не молов більше...— Степан сховав шаблю в піхви.
Капітан мовчав.
— Що? Вистачило нахабства приїхати, та забракло духу відповідати! Іди геть, гнидо... милую тебе. Прийдеш, звідки послали, скажи: шпудив я з високої дзвіниці і на панів твоїх, і. на царя. І скажи панові своєму: я з ним стрінусь. Я прийду раніше, ніж він думає. І скараю його за зухвальство. Скажи всім князям: я князь зроду вільний, і всі воєводи мені в підметки не годяться: нехай пам'ятають. А забудуть, я прийду — нагадати.— Степан рвучко відвернувся й пішов геть.— Ларко, проведи німця в степ,— сказав на ходу Ларкові Тимофєеву.
Капітанові підвели коня... Він устромив тремтячу ногу в стремено, сів у сідло. Іван Чорноярець огрів його коня шаблею в піхвах. Кінь підскочив і поніс; капітан чудом не вилетів із сідла. Козаки засміялися.
— Сміх сміхом,— сказав розважливо Фрол Минаєв, коли німець поскакав,— а цареві вже донесли. Про все. Так що... посміємося, та й задумаємося.
Іван Чорноярець пильно подивився на нього:
— Ти до чого це?
— Ні до чого! Зразу — "до чого". Так — думаю. А нашим, Ларкові з Мишком, не минти лиха в Москві, коли поїдуть: вони царю одне, а той уже все знає.
— Які тебе думки недобрі обсіли,— засміявся Іван.— Ходімо, лишень, вип'ємо. Ми тепер — удома.
— Як удома, то вже й думати не треба?
— Думати — це треба міцної голови, а моя ледь винце подужає, та й то макітриться... Ходімо! Не вмирай від страху передчасно, що буде, те й буде.
— Іди пий.— Фрол шмагнув канчуком легкий клубок перекотиполя, що підскочив йому до ніг.— Теж думати не хоче: катається туди-сюди. Та цій голові хоч не боляче... Фрол іще раз шмагнув гіллястий клубок і підгилив його — котись далі.— А наші, Ваню, так закрутяться, що й... зовсім повідлітають. Не норовися дуже, тут наскоком не багато візьмеш... та хоробрістю. Тут і пометикувати не гріх.
— Ану-ану,— серйозно зацікавився Іван, узяв Фрола за руку, одвів убік, далі від інших.— Що це ти таке носиш? Скажи мені...
Фрол охоче відійшов з Іваном, вони сіли на березі на жорсткій колючій травичці.
— Ну? — спитав Іван.
— Недобре він затіває,— одразу сказав Фрол.— Не тільки недобре, а тут нам усім і каюк буде. Невже ти сам не розумієш?
— Не розумієш...— повторив у задумі Іван.— Може, й розумію, та... А що ти радиш?
— Давайте зберемося разом — притиснемо його до стінки: хай викладає, що замислив...
— Та він і так викладає, навіщо ж притискати?
— Він не все каже! Як він хоче царя подолати, якою силою? Казав він тобі? З оцими,— Фрол кивнув на той бік Дону,— що роти пороззявляли — ждуть не діждуться, як нажертися й напитися задарма? Вони? Вони дременуть стрімголов, тільки-но на них з Москви пальцем насваряться. На кого ж надія?
Іван мовчав.
— "Гадів вигубити" — це легко сказати. З ким ти їх вигубиш?
— Ну, і що ж ти надумав? —спитав Іван.
— Нічого! Що я надумаю? Спитаймо в нього: що він надумав? Чого він так розійшовся—зрадів, що персів трусонув? Не він перший трусонув... Усі на Москву й намірялися після того? Хто це?
— Он Васько Ус... ходив же до Москви.
— Васько, як прийшов туди, так і пішов звідти, не пішов, а — на крилах полетів... Васько. Хіба Васько йшов погрожувати? Він хліба просити йшов...
— Ну, це вже там як вийшло б,— знехотя заперечив Іван.— Так уже вийшло. А повернись діло інакше, не просив би, а так узяв. Я, Фроле, одного не збагну: ти страху наганяєш, щоб сміліше одчалити від нас, чи й справді тебе сумні думки обсіли?
Фрол помовчав трохи... І сказав з образою, сердито:
— Та йдіть ви, господи!... Ідіть, куди душа велить, хто вас тримає. Але ж... дивитися на вас та великі очі робити від дива великого — які ви хоробрі,— це вже ви теж... силоміць не змушуйте, ідіть ви к такій матері.
— А чого ти розсердився? — просто мовив Іван.— Мені справді охота зрозуміти: од несміливості ти чи...
— Од несміливості, од несміливості.
— Ну-у... даремно розсердився.
— Та чого тут сердитися? — Фрол різко крутнувся на місці — до Івана.— На баранів хіба ображаються, коли вони напропале пруть? їх бичами намагаються підігнати...
— Та ні, ти з бичами зачекай трохи, зачекай,— нащетинився Іван.— Бич, він теж два кінці має...
— Та мені шкода вас! — мало не закричав Фрол.— Засієте головами своїми степ за Волгою, та й край. А що більше?
— Ну, й засіємо! Хоч за діло...
— За яке діло? Не терплю дурнів!.. Товче одне: за діло, за діло... За яке це діло? За яке?
— Боярство приборкати...
— Тьху!..— Фрол підвівся, постояв—хотів, видно, щось іще сказати, та не стало сили терпіти дубуватого Івана — пішов розмашистим кроком.
Іван ще трохи посидів... Поглянув на переправу... І підвівся теж і пішов займатися звичними військовими справами. Тут він усе знав і розумів до тонкощів.
— А от скажи, Сьомко,— говорив Степан Сьоадкові-скомороху, дивлячись на рідну річку й на козаків, що обліпили її,— ти ж багато побував по монастирях різних...
Сьомко закивав головою — багато.
— Був я в Соловках,— вів далі Степан, немов з якимсь млявим подивом вслухаючись у себе: в голові ще не стихло скрипіння коліс, ще тепла курява в горлі відчувалася, а крізь усе це, крізь різноголосся й скрип, крізь куряву й піт кінський, крізь кров стрілецьку, крізь нудний гул пиятик, крізь усе пробилося в грудях, під серцем, живе джерельце — і жебонить, і лоскоче: не збагнеш, що ж хоче згадати душа, але щось дороге, рідне... Домівка, чи що, поряд, тому й віщує серце.— І там, у Соловках, бачив я одну ікону Божої Матері з дитям,— розказував Степан.— Перед цією іконою всі навколішки стають, і я став... Дивлюсь на неї, а вона — сміється. Справді! Не зовсім сміється, а усміхається, в очах така усмішка. Наче гірко їй, а от перемогла себе й думає: "Нічого". Така незрозуміла ікона! Найбільше мені припала до душі. Я довго стояв біля неї... дивлюсь і дивлюсь, і все охота дивитися. Сам теж думаю: "Нічого!" Як воно так? Хіба так можна? Не по-божому якось...