13
Осіннім сухим степом у межиріччі рухалося військо Разіна. Останні повільні, гарячі версти... Рідна курява лоскоче ніздрі. Скоро — батьківщина. Втім, для більшості тут батьківщина далеко, і її ще не забули. Тут — самарські, в'ятські, московські, котельницькі, новгородські, вологодські, пошехонські, тамбовські, воронезькі — звідусіль, де людині краще б і не народжуватися. Де краще — ножа в руки та в ліс — далі від непосильного тягла, від бурлацької гіркої долі тинятися по закладах. Тут — утікачі. Але так уже повелося, що спочатку верховодять і тон задають донці (батьки їхні теж в'ятські та самарські), співають донських пісень, ждуть і згадують уголос, любовно — ДОН ІВАНОВИЧ... Настане час, і для втікачів, якщо живі будуть, домівкою стане теж Дон Іванович... А поки що сняться ночами далекі берізки, темні, покрівлі любих серцю рідних хат та... інше — кому що. І щемить душа: найболючіша це, най-невідступніша любов у людини — пам'ять про рідні місця. Може, вона й слабшає згодом, але уже в інших — у дітях.
Одначе всі раді якомога швидше завершити важкий, небезпечний похід на край світу. Закінчився він — і слава богу!— треба й відпочити, добре погуляти, виспатися вволю. А там уже — як доля та як отаман скаже.
На передках возів, зв'язаних попарно голоблями, везли струги; гармати, вітрила, манаття, оружжя, припас і хворих козаків — на возах. Полонені йшли пішки. Лише кілька — знатні — погойдувалися з тюками добра на верблюдах: їх оберігали, щоб потім вигідніше обміняти на козаків, які мучилися в полоні у шаха.
Разін в оточенні осавулів і сотників їхав трохи осторонь од війська. Верхи. Степан опустив голову на груди і, здається, навіть задрімав.
Ззаду над'їхав Іван Чорноярець. Відкликав Степана вбік...
— Стрільці пішли собі,— сказав він стиха, щоб ніхто більше не почув; він взагалі не схвалив цієї вигадки із стрільцями — не вірив і не міг збагнути, як це вони, царські воїни, раптом стануть козаками. Що почалася війна, а на війні тільки така смертельна межа і є — тут або там,— це якось іще не дійшло до Івана, він гадав, що це лише слова, отаманове гарячкування.
— Як пішли? — перепитав Степан, більше — від розгубленості. Він зрозумів, "як пішли" — втекли. Не повірили, не схотіли йти з ним — отак і йдуть.
— Пішли... Не всі, з дванадцятеро. Із сотником. Я посилав Мишка Докучаева — не наздогнав. Верст із п'ять, каже, гнався, не зміг наздогнати, втекли. Пізно спохватилися.
— Сотник підбив.— Степан задумливо, примружившись подивився в далину, в степ, що тягся до Волги.— Змій ласкавий. Негаразд, Ваню: рано від нас тікати почали — іншим приклад поганий. Чого це вони? Я ж їх попереджав...
— Сотник підбив, ти ж кажеш. Він мені одразу не сподобався, той сотник: усе із смішечками, з жартами...
— Ага, сотник. Ану поклич мені Фрола. Сам тут залишайся. Остерігайся татарви. З решти стрільців очей не спускай.
— Догнати хочеш? — здивувався Іван.— Ти що?! Хіба їх тепер наздоженеш!
— Треба. Змій вертючий! — ще раз сердито мовив Степан і знову подивився далеко в степ.— Ми їм переріжемо путь-доріжку: берегом кинулися, не інакше. Треба наздогнати, Ваню. А то так від наших слів ніякого пуття не буде. Я ж казав їм!.. Склич мені півсотню добровольців нишком.
Півсотня охочих підібралася швидко; виїхали із довгого похідного ряду, Степан коротко сказав, у чім річ... І помчали степом в бік Волги.
Довго скакали мовчки, в мах... Поглядали вперед.
Сонце покотилося праворуч, вони все скакали... Сонце повернуло їм у потилицю, все скакали й скакали... Козацькі коні з ранку не натомилися, несли ладно, податливо.
— Онде! — показав Фрол.
Фрол, уважний, розумний, останніми днями збагнув: Степан — серйозно, розважливо — повів війну. Ніяка це не дурість, не навіженість його. Чутки з Дону і особливо з Русі — що там мужиків украй замордували тяглом і тяжбами, що вони безперервно потрапляють у кабалу монастирську й до поміщиків і "в безвихідне кріпацтво", що бояри обдирають їх і "виходу" їм тепер зовсім нема,— підштовхнули поквапного й слабкого на жалощі отамана на страшний і згубний шлях. Чи давно він замислив таке, чи ні, Фрол не знав, але знав, що коли понесуть "батечкові" з усіх боків горе та скарги, "батечко", сильний, багатий, кинеться заступатися за всіх, піде мститися боярству. Голоти, пройдисвітів усіляких познаходиться тепер багато, від них і на Дону життя немає... "Незабаром вони зберуться під високу батечкову руку,— єхидно думав Фрол.— Та Русь, не-вдоволена, голодна, зачувши про таке, ще підкине своїх — усім їсти треба, хоч не хоч, а веди цей набрід куди-небудь — і нема впину на цьому смертному шляху, та й не такий чоловік Степан, щоб одуматись і зупинитися. Спочатку він поведе, потім його самого поведуть попереду... Та й не одумається він ні за що в світі, йому того тільки й треба — горланити в бою та верховодити",— так думав Фрол. Ще він зрозумів, поки гналися за стрільцями, що його, Фрола, Степан узяв у цю погоню навмисне: заплямити стрілецькою кров'ю. Раз війна, раз клич збиратися, то й потрібна перша кров, і вона проллється.
— Онде! — показав Фрол.
Степан кивнув: він сам теж угледів стрільців. Підстьобнули коней.
Далекі вершники помітили погоню... Там сталося замішання... Видно, наспіх порадились.
— Уплав кинуться! — гукнув Фрол. Багато розуміючи, він багато й старався, щоб Степан не здогадався про його чорні й сумні думки: інакше Фролові не минути лиха.
Степан незгідливо хитнув головою.
— Там коней не зведуть. Трохи далі — можна, туди поскачуть. Ге-ен!..— Степан показав рукою.— Держімо туди, на виярок. А щоб назад не кинулися, пошли з п'ятнадцятеро з того боку, відріж.
І справді, далекі вершники після короткого збою по* мчали вперед, до виярка: там можна було з'їхати до води і спробувати врятуватися вплав.
Гонитва була страшенна. Під разінцями хрипіли коні... Клаптями летіла піна. Троє козаків одстали: їхні коні не витримали шаленого бігу, запалилися.
Стрільці все ближче й ближче... Коні під ними надсаджуються вдруге за сьогодні... Двоє стрільців змушені були теж зіскочити з коней — ті заспотикалися й почали падати. Заради двох стрільців, які зіскочили з коней і метнулися вбік, ніхто з разінців не зупинився — далеко не втечуть тепер.