забувся уві сні, а — похитує, похитує — кінський скік у крові гуде... Ні річки, ні ліска, ні пагорка просто так немає — і не треба, а в голові все: де краще сховатися, де річку перемайнути... Гукнуть несподівано, здригнутися ще не встиг, а вже рука ніж хапонула. Де там було про дружину, про сім'ю думати. Так уже вліз у це вояцтво, так з головою поринув у походи, в наскоки, що
й помислити, уявити своє життя іншим — ніяк. А ось-
трапилась і дружина, і сім'я... Трохи навіть смішно, але це добре, нехай. Не заважають. Війні—бути, це вже пропади все пропадом, гори все синім вогнем, коли їй не бути. Бояри... не сьогодні й не вчора накипіла до них зненависть, давно. Сама лише думка про цих владик пекла вогнем, лютила. Яку владу, яку волю на землі взяли! Ще й не переч їм! І не прогніви!.. Тільки й порятунку мужикові, що — втеча, як од лютих звірів. І не звірі ж, люди, але, видно, не умовляти, не совістити цих людців, а бити їх, нехай самі бігають по лісах і ховаються. Собаки!..
Раптом на стругах загомоніли з усіх боків:
— Кінні! Доганяють!..
— Еге! До нас?!
— Війна, хлопці! Воєвода прочумався...
Степан підхопився... Краєм високого берега кінних разінців наздоганяли з півсотні якихось верхівців. Ішли шпарко; в повітрі за ними лишався й поволі осідав густий димок куряви. І йшли без остороги, без оглядки, скупчено і навпростець. Звідси не розгледіти було, як повдягані верхівці.
Ніхто не розумів, що це могло означати, хто вони.
— До берега! — звелів Степан.
Струги звернули вліво, пішли до берега.
Верхівці—ті, що доганяли, і разінці—зійшлись. Але ніякого стовписька чи сутички там не було; разом, ті й ті, рушили до місця, куди підпливали стружки.
Степан приклав долоню до лоба, вдивлявся.
— Цар передумав,— гадали козаки.— Милість відібрав: видно, з Астрахані, з новою грамотою.
— Ні, то воєвода горілки послав. За шубу...
— Федько, що там таке? — спитав Степан Сукні-на.— Як гадаєш? Може, татари?
— Ні, на татар не схожі... Ні,
— Хто ж?
— Навіть подумати на кого, не знаю,— розмірковував Федір.— Думав, єдисани,— ні, росіяни. А, схоже, стрільці!
— Справді, стрільці,— розпізнав ще дехто.
— Вони...
Верхівці на березі — більшість — спішились, а двоє поскакали якраз до місця, де ткнувся в берег отаманський струг. Спішилися теж і стали спускатися з високої стрімкої кручі вниз, до отамана.
Степан вистрибнув із струга... Тепер видно було: спускалися сотник Юхим Скула та стрілецький сотник.
— Чого? — нетерпляче гукнув Степан, коли ще сотники не спустилися до берега.
— Проводжаті! —пояснив Юхим, кивнувши на стрілецького сотника.— Воєвода вирядив півсотню до Паншина з нами.
— Навіщо? — запитав Степан стрільця.
— Здоров, отамане! — привітався той, чомусь весело дивлячись на Степана. Підійшов і подав руку.
— Здоров, коли не жартуєш. Коней розім'яти? Чи як?..— Степан потиснув простягнуту руку.
• — Прогулятися з вами до Паншина.— Сотник відповідав сміливо.
Степанові сподобались його сміливість і веселість.
— Далеко. Не боїтесь? — мимоволі теж потрапив він на веселу ноту.— Чи хоробрі такі ?
Сотник засміявся:
— Ми сумирні...
— Різники сумирні. Я знаю.— Степан нахмурився, уриваючи теревені.— Чого прийшли?
— Наказано нам супроводжувати вас,— серйозно почав сотник.— Наказано наглядати, щоб ви дорогою не підмовляли із собою та не зманювали на Дон люд різний. І... всяке. їде з нами жилець 2 Аеонтій Пло-хово. А проводжав нас Іван Красулін...— Сотник замовк, значуще подивився на Степана... Глянув скоса, обачливо на козацького сотника й знову на Степана: знову із значенням, таємний смисл якого повинен був зрозуміти отаман. Стрілець тому, видно, й веселився, що знав якусь спільну з отаманом таємницю.
Степан зрозумів.
— Юхиме, піди провідай своїх на стружку,— звелів він своєму сотникові, при якому стрілець побоювався говорити.
Юхим пішов до козаків на струг.
— Ну?..— спитав Степан.
— Велів передати наш голова, що все, як і було, а стрільців цих він сам підібрав — гарні хлопці: їдемо про око людське.
— А ти хороший? — усміхнувся Степан. Йому явно подобався веселий, балакучий стрілець.
— А я над хорошими — хороший. Леонтій їде тільки до Царицина, я аж до Паншина. Там велено мені гармати взяти...
— А що іще велено? — насторожився Степан.
— Грамоту веземо Андрію Унковському: щоб горілку для вас у царицинських шинках удвічі в ціні підвищити. Те саме і в Чорному Яру...
— Дай сюди її,— коротко мовив Степан.
— Кого?
— Грамоту.
— Вона в Аеонтія...
— Іди скажи Іванові Чорноярцю, щоб він скинув мені ту грамоту зверху. Разом з Леонтієм.— Степан не на жарт озлився: воєвода аж до Царицина простягнув свої руки.
— Не треба. Ви в Царицині—самі собі господарі. В Андрія під началом півтори каліки,— резонно сказав стрілецький сотник.— А розгулюватися вам там ні до чого: зміна наша десь під Самарою. Так велів сказати Іван.
Степан з хвилину думав.
— Хороший, кажеш?—спитав він і ляснув сотника по плечу.— Добре! Чара за мною... В Царицині, по дорогій ціні. Ідіть. Юхиме!..
— Га, батьку!—Сотник Скула зіскочив із струга і йшов до отамана.
— Скажеш Іванові: Чорний Яр минемо.
— Добре.
— Стрільців не зобиджайте... Вони хороші, нехай ідуть з нами.
— Коли сплять? Чи — прокинуться, теж хороші ? А то я знав одного москаля: спить — ангел господній, а прокинеться — чорт із рогами. Дак ми що зробили: взяли...
— Не спускайте з нас очей,— перепинив отаман балакучого козака.— У степ поглядайте.
— Добре, батьку. І так гав не ловимо.
Сотники полізли вгору.
Флотилія знову почала вигрібати на середину річки.
Боляче вжалила Степана отруйна звістка про те, що в Царицині підвищать для козаків ціну на горілку, і ще те заїло, що навіщось виникла потреба конвоювати їх, як полонених. Згарячу знову пошкодував, що не затіяв чвари прямо в Астрахані... Але вгамував себе. Зате знову глибоко і весь поринув у думки про недалеку жадану війну. Знову закипіла душа, охопило нетерпіння, він навіть підвівся й оглядів своїх — на стругах і кінних. Хоч саме тепер починай, увірвався терпець, нема сили стримувати себе. Розумів — не можна, рано ще, треба зібратися на силі, треба виждати час, і коли вже вдарити, то вдарити смертельно... Але ж душа, душа, що з нею діяти, з цією душею!..— мучився Степан. "Ну, гади повзучі, владики!.. Навладичите ви в мене, я вас самих на карачки поставлю".