— Ану. Я люблю казки. А найбільше про чортів: відчайдушні, мать їх!.. Ану — казку? — пожвавішав Стир.
— Жили на світі теж добрі люди...
— Кхм. Так.
— Гарно жили, вільно. Робили, що хотіли. А тоді їм сказали: "Більше вам волі нема". І почали їх всіляко утискувати. І життя їхнє... стало погане.— Степан подивився на старих, мимоволі всміхнувся, побачивши, як збентежив він своєю притчею.
— Оце і вся казка?
Що цим людям робити? — весело і значущо спитав Степан.
— Хто це тобі таку казку розказав? — поцікавився Стар.
— Один чоловік... Тепер я вас питаю: що їм робити?
— От спитай того чоловіка: він знає, що робити. Хто затіває такі казки, той і мусить знати, що робити. Як припре, то придумаєш, що робити. Ми он із твоїм батьком ураз придумали, коли приперло. А як той чоловік радить?
— Гарна казка,— в задумі мовив Піп.— Шкода, кінця
не знаєш.
— От і думаю: який би їй кінець приробити? Славний треба кінець. Га? — Степан визивно і з зухвалою веселістю подивився знову на Стнря. З якогось часу він діймав старого зловісною вигадкою: нібито Стар підмовляє отамана "підняти на ніж" цареві міста на Волзі — Астрахань, Царицин, Самару... До цієї жартівливої вигадки ставилися по-різному. Стир сердився й блазнював у відповідь: "Не Самару, а вже Москву тоді!" Іван Чорноярець чудувався. Фрол Минаев пильно приглядався до Степана, коли той затівав дивну сварку із старим, Лар-ко Тимофеев хоч і скалив зуби, але теж із цікавістю й серйозно позирав на отамана — їм здавалося, що в цьому небезпечному жарті є — не жарт. Але ніколи про це не говорили — ні отаман, ні осавули.— Чого мовчиш? — спитав Степан.— Треба ж казці кінець приробити?
— Роби,— озвався Стир, відчуваючи, що отаман намірився знову позубоскалити.— Який я тобі порадник?
— Хто ж мені порадник тоді, як не ти? Та не Піп же... Ви багато бачили, багато думали...
— Знайшов думних! — вигукнув Стир.— Ми тобі надумаємо... Я от думаю: де б нам зараз сивушки добути? В тебе нема?
— Нема,— серйозно одказав Степан.— Чого приперлися? Фрола виручати? Хіба ж так роблять, як він?
— Він сп'яну, батьку. Здурів,— обережно повів був розстрига Піп.— Ударило в голову...
— Нехай молоко п'є, коли від сивухи дуріє,— одрізав Степан.
— Кинь, Тимофійовичу,— серйозно сказав Стир.— Хоч сердься на мене, хоч не сердься, скажу: не діло й ти ведеш. Де це видано, щоб через молодицю сварки якої в чоловіків не виникало? Це споконвіку так було! Віддати її треба — далі від гріха. А за неї ще й викуп добрий дадуть. За неї та за брата її треба...
— Гаразд!—озлився Степан.— З'явилися тут... апостоли. Самі п'яні ще, проспіться. Завтра в Астрахань поїдемо.
"Апостоли" замовкли. Іван Піп, той і зовсім заспішив до виходу — підштовхував Стиря.
— Ідіть спати,— вже м'якше мовив Степан.— А то... сни якісь почали розказувати... Робити нічого.
Старі вийшли з намету, постояли й навпомацки стали спускатися по сходні — одній хисткій дошці, на якій ріденько понабивано поперечних рейок.
— А ти, Іване, здогадливий: голову за пазуху поклав,— сердито сказав Стир.— Чого ж язика проковтнув, коли я заїкнувся про дівку? То — "треба нараяти йому", а то онімів ураз. І нараяв би — саме час.
— Боюся,—просто сказав розстрига.— Навіщо, думаю, на свою руку сокиру впускати?
— Е-е... та ти справді з отих, із думних? — пустив шпильку Стир.
Розстрига зітхнув. Помовчав і сказав сумно:
— Був колись і в мені молодця жмут — вирвали.
На березі їх чекав Іван Чорноярець.
— Ну? — спитав осавул; він покладався на старих.
— Відійде,— пообіцяв Стир.— Весь у свого діда: той, бувало, оглоблю схопить — дай боже ноги. А потім нічого — відходив. І в цього звичка така сама. Викапаний дід Разя.
— Оглобля — то ще нічого,— зауважив Чорноярець.— Цей дещо гірше хапає.
— Лютий серцем, правда. А от Іван у них був — дівка красна! От кого я любив! І цього люблю, але... боюся,— признався й Стир.— Не збагнеш ніяк, що в нього на думці.
— Звести її, чи що, гадину? — розмірковував уголос осавул.—— Підсипати їй чого-небудь?..
— Ні, Іване, то гріх. Що ти! — майже в один голос проказали старі.
— З нею більший гріх! "Гріх"... Ми через неї осавула втратили — ото гріх!
— Ні — гріх страшенний: труїти людину,— стояли на своєму старі; особливо розстрига розхвилювався.— Гріх це великий. Краще так убити.
— Убий так! — вигукнув осавул.— На словах ви всі хоробрі...
— Побачимо. Додому він її повезе, чи що? Там Олена без нас їй голову одкрутить. А де ж Фрол? — запитав Стир.
— Онде, біля вогню сидить. Сушиться. Що його діяти завтра?—Чорноярець був у скрутному становищі.— Не дам собі ради.
— Ходімо до Фрола,— сказав Піп.— Щось придумаємо.
— Чогось у мене голова якась стала?.. Забув, щось хотів сказати тобі, Іване...— Стир притримав осавула, потер долонею лоба.— Що я хотів сказати?
— Ну? — невдоволено мовив осавул.— Що?
— А-а!.. Згадав: ходімо вип'ємо по чарочці! Прямо з голови вилетіло. Звечора ще пам'ятав...
— Щось недобре з тобою діється, Стирю,— зауважив Чорноярець.— Про таке діло забуваєш... Старієш?
— Я? Анітрохи. Хто це тобі сказав?
— Старієш.— Осавул любовно ляснув старого по потилиці.— Ти хіба такий був? Я ж пам'ятаю...
— Старію, Ваню. Залишилося мені випити на цьому світі всього... двадцять бочок горілки.— Стир мовив це з удаваним смутком, навіть сякнувся якось сумовито.
— Згориш к бісу.
— Не згорю! — випростався Стир.— Я хоч і старий, але старого замісу, не вам рівня. Якби опинився допіру на місці Фрола, у мене б осічки не було. Ви тільки головою берете, а ми, як яєчко,— з усіх боків круглі. Хоч постав нас, хоч поклади — ми завжди боком. Отак воно, хлопче.
— Щось треба з нею діяти,— знову згадав Чорноярець про княжну.— На Дону їй робити нічого. Куди?!
Він не був лихий чоловік, Іван Чорноярець, але святе воїнство для нього — істинно святе, на тому він стояв, за те і любили його у війську, і поважали.
Троє звернули від берега в бік далекого вогнища, біля якого сушився Фрол Минаєв. З того берега його перевіз у човні Чорноярець.
Десь у пітьмі невиразно співали двоє:
Ож.
Бедный еж!
Горемышный еж!
Ты куды ползешь?
Куды ежисся?
"Бедный еж" знайшов нарешті рідну душу.
Свято, якого так ждали козаки, відшуміло. І славно! Так і було завжди. А як же інакше, коли не так? Де є одна крайність — неймовірне терпіння, стійкість, смертельна готовність до подвигу й до жертви, там обов'язково є друга — прямо протилежна. Разін не був би Разіним, якби чомусь — з якихось там важливих воєначальник міркувань — не благословив козаків на широке гульбище. Ніяких інших, навіть найважливіших міркувань! Так росіянин відпочиває — увесь, душею й тілом. Завтра будуть інші справи. Буде день — буде й харч. Це на Русі давно сказали.